Частина 4. 1944 рік

29/ІІ, вівторок, 1944рік

Львів. Університ. клініка внутрішніх хвороб (Пекарська, 69), палата 7.

Якраз 9 год. 45 хв. ранку. Сиджу при столику в палаті, де міститься 4 хворих, в тому числі і я. У мене знову серйозні неприємності з моєю виразкою. Правда, стає вже краще, але напочат-ку, коли я прийшов до клініки (4/11) було дуже погано: велике опущення і розширення шлунка, велика надквасота, вертання, стеноз 3-го ступеня, непроходження їжі крізь дванадцятку, одним словом, всі лікарі напочатку прийшли до висновку, що конче треба робити операцію. Але почав я сам собі щоранку промивати шлунок, додержуватись суворої дієти, покинув палити, — і стан швидко поліпшився. Минулого тижня рентген показав цілковите проходження їжі, значне скорочення шлунка. Взагалі я поволі, але вертаю до норми. Може, пощастить знову обійтись без операції. '

Яке химерне життя!

Останні абзаци дописав я 18 листопада (хоч попередня дата і зазначена 17/XI — це початок записів), і тоді ж десь через 1 — 1 1/2 години у мене вже був трус, мене заарештували. Зошит цей під час трусу загубився на столі серед паперів і книжок, що їх гестапівці, розглядаючи, недбайливо скидали на купу, — так і пролежав він у "Беркуті" якийсь час. Оце нещодавно мені його привіз вкупі з іншими книжками й рукописами інж. Бартків.

Так от: з курорту просто у в’язницю. Спочатку до Стрия, потім до Львова (на Лонцького вулиці), де я просидів рівно 2 1/2 місяці. А тоді з в’язниці, вимучений, виснажений, нервово піду-палий, хоч назовні досить витриманий, з поновленою хворобою виразки, — до цієї от клініки. Як примхливо кидає мене доля з крайности до крайности, веде мене по гострому лезі, штовхає на високі й дуже небезпечні грані. Я почуваю чималу втому, але в той же час почуваю відмінність, змістовність життя мого. Мені доводиться дорого платити, зате ж мушу визнати, що всі ці тяжкі переживання насичують мене глибшим пізнанням життя, вони водночас дуже цікаві, вони мене збагачують.

А в’язниця... сильніші індивідууми в’язниця тільки гартує. Тепер я остаточно переконався, що належу до цих сильніших, — шкода тільки, що хвороба мене з’їдає. Але й проти неї я змобілі-зував усі зусилля і спробую збороти її без ножа.

Отже — про арештування і в’язницю. Багато про це говорити зараз недоцільно. Лише коротко й найголовніше.

Тоді, 18/ХІ, у четвер, спав я добре, нічого значливого мені не снилось. Вранці снідав у товаристві двох жінок, які чомусь присусідились до мого столика й частували мене шинкою. Одна, молоденька — із Стрия, друга, старіла роками — з Перемишля. Запрошували мене бути й на другому сніданкові, але я пішов. Я записував до щоденника, потім взявся переробляти "Моє — твоє". Десь о 12-й дня вирішив піти до шевця й замовити пасочка для мисливських чобіт, — була гадка, що фронт наближається і, можливо, доведеться тікаш далі на захід, а в такому разі чоботи на зимову пору дуже в пригоді стануть. Надворі була мжичка. Я взув спортові черевики і, коли вже зодягав пальто, побачив з вікна, що до "Маратону" під’їхало сіре невеличке особове авто. З нього вийшло двоє цивільних і пішли до "Маратону". Я рушив до шевця і, проходячи повз авто, глянувши всередину, подумав: "Треба конче навчитися шоферської справи, бо по війні я конче куплю собі авто — тоді вони коштуватимуть дешево". Ну, от. Перейшов через залізн. колію, договорився з шевцем (на завтра зробить пасочка) і хотів був іще трішки перейтися перед обідом, але дощик знеохотив мене, я пішов назад і вирішив одразу зайти до "Маратону" — чекати вже тут обіду. На вході зустрічаю Сенюка, питаю, хто це до нас приїхав. Каже: поліція. "Чого? По кого?" "Не знаю". Ну, я далі думаю, байдуже (що мене має обходити якась там поліція? Чи раз уже вона з’являлась у цих місцях?), заходжу на хвильку до Штикала, щоб довідатись поточну адресу й ім’я Дорошенка (я хотів віддати на схованку до НТШ мої книжки), потім спускаюсь униз до їдальні. Тут при фортепіані групка жінок, і одна з них грає українські східні пісні. Друга велика група ліку-ванців сидить при столі, де завжди була п. Маруся, і щось там собі зацікавлено гомонять. Я зупинився біля першої групи й сказав жінці, яка грала, що вона трошки хибно відтворює мелодію. Вона повторила, я почав виправляти, і саме в цей час чиясь рука ззаду злегка торкнула мене за праве рамено. Озираюсь. Переді мною низька на зріст молода ще людина, та сама, що стояла на веранді коло вхідніх внутрішніх дверей у "Маратоні", коли я входив, — та сама, що виходила з авта. В першу хвилину мені видалось, що агент помилився, торкнувши мене. Але він тихо сказав мені: "Пане Любченко, на хвилинку" "Прошу" — відповів я, вибачився перед жінкою і ступив крок-два убік. Тоді агент сказав : "Прошу іти за мною". Так почалось моє заарештування.

1/ІІІ — 44 р.

Середа. З ночі дощ. Сірий ранок. Сніг тане. Повітря м’яке, тепле. Дерева почорніли. Далі — розталий, зеленаво-сірий, як драглі, сніг і темні прогалини на землі, на бруківці. З вікна, через Пекарську, видко другий корпус клініки, де повз округлі, ще засніжені газони ходять безнастанно студенти, обслуга, військові німці. На деревах сидять наїжені ворони. І в цьому всьому: у наїжених воронах, голих чорних деревах на тлі сірого, обважнілого

від хмар неба, в дещо відмінних сьогодні рухах, виразах облич, інтонаціях людей, в запахові повітря, — почувається справжня весна. Отак Минулася зима, що я її й не помітив, сидівши у в’язниці (та й взагалі цього року була вона напричуд тепла й малосніжна). Сьогоднішний день, такий правдиво-весняний, чомусь нагадав мені Сквиру, юнацтво, і мені страшенно захотілося ще жити, працювати, змагатись. Хочу залишити по собі помітний, відчутний слід, і я тепер всіх зусиль прикладу, щоб його доконче залишити.

Вчора одвідав мене Анатоль Гак, вранці була Ольга, потім приходить хтось, не заставши мене, від Темницьких і приніс різного їстівного. Я вдень учора ходив до Джулиби, обідав у них (курка варена!). Взагалі мене тут, у лікарні, одвідує чимало людей і майже кожен приносить щось їсти. їжі маю аж занадто. А серед тих, Що одвідують, є й сумнівні гості. Ну, це вже річ неминуча.