Частина 2. 1942 рік

19/ІІІ — 42 р.

Чудно: скінчив три місяці тому фразою, якою сьогодні хотів почати. Саме завтра, в день мого народження, я твердо вирішив покинути палити. За ці три місяці я вів неймовірну боротьбу з собою — я вже був витримав 70 днів — не палив, потім кинув з Нового року (бо ж треба відштовхнутися від якоїсь значної дати) і витримав до 12 лютого, потім пожалів себе як хворого, якого не слід мучити, і підсилив це ще думкою: "Ось-ось візьмуть червоні Харків, мене, звичайно, одразу ж уб’ють (тепер у моєму стані несила мені втікати)", — і дозволив собі запалити. Невже й тепер не витримаю? Хочу дуже, щоб завтрішній день мого народження був і початком фізичного мого відродження.

Я ще дуже хворий, кволий. Одні кості — сидіти боляче. 10/1 стало так погано, що мене одвезли до лікарні і там я пролежав до 28/ІІ-го. Підозрівали рак, хоч мені цього не сказали. Далі виявилось, що раку нема, а ніби була вже виразка дванадцятипалої, сама зарубцювалась і тепер я маю стеноз, гастрит хронічний і все ж таки виразку. Але лікарі й досі вагаються: одні вважають, що це — сильний невроз шлунка і взагалі різко виявлений вегет. нервоз, інші — що це-таки виразка. Конче треба зробити просвітлення рентгеном, але струму в Харкові нема, ніде це з’ясувати остаточно. Обіцяли німці в одному з їхніх шпиталів зробити мені просвітлювання, та кілька днів тому шпиталі їхні евакуювалися з Харкова. Остання надія пропала. І от ходжу я, ждучи колись нагоди, щоб розв’язати дуже важливу справу: чи потрібна мені операція, чи ні? Мені тепер трохи лекше, але я дуже стомлений, багато нервуюсь, а вдома неймовірно мучусь, бо життя родинне стало просто нестерпним. Теща і всі її родичі чортом на мене дихають. Ніна теж, хоч і силкується бути чемнішою, уважнішою, проте не витримує. Докори сипляться мені щодня — гострі, ядучі, уразливі. Всім я тут набрид і всі вони дивляться на мене безнадійно, як на півмерця. А цей півмрець вимагає суворої дієти — діставати ж тепер дієтичні продукти неможливо. Я, однак, потроху дістаю. Добуваю грошей (мене дуже підтримує редакція), добуваю чимало харчів для сім’ї, але родичів це не заспокоює і ми всі надзвичайно зголодніли, вони прагнуть ще кращої їжі, і коли я п’ю молоко або яйце їм, вони заздро, аж хижо поглядають на мене. І знаю я — в глибині душі вони щиро обурюються. Мовляв, на чорта це йому? Все одно ця людина помре. А я хочу жити! Я зроблю все, щоб жити! Я мушу ще багато, багато зробити. І тому я став трохи нахабним, я стараюсь не звертати уваги на всі ці хатні і побутові прикрощі, а робити лише те, що потрібно для мого здоров’я. Я в їхніх очах тепер виглядаю надзвичайним егоїстом, і вони мене — знаю це добре — гостро ненавидять. Тож, без сумніву, почуваю це дедалі ясніше. Ну, що ж... Хай ненавидять, а я буду жити. Лікарня! Її не забути на все життя. В геть зруйнованому місті [без закінчення. — Ред.]

19/У — 42 р.

Допіру (9 1/2 вечора) був черговий наліт червоних. Так триває вже тиждень. Є майже щодня руїни і жертви. Бої під самим Харковом. Взято Керч.

У нас у хаті пішла водогоном вода! Зробив рентгенізацію тиждень тому в Ю^зіазагеґі. Виявилась застаріла, а тепер поновлена виразка дванадцятипалої. Потрібна якнайшвидша операція — резекція. Вживаю заходів, щоб виїхати швидше до Києва. Багато допомагають Царинник, Шадківська і шеф-цензор Ротемунд. Але перед операцією треба добре підсилити організм — їсти поживно й багато лежати. Спробую ще поборотись — добре, що знаю, що за хвороба і що робити. Молодці німці — зразу сказали. Виявляється, що хворію вже 5 років, що одна виразка зарубцювалась сама собою (організм силоміць переміг!), а поруч виникла тепер друга. Невже Губерґріц, такий діагност хвальний, не міг виразкового процесу помітити? Невже як жид навмисне приховав від українця, який був під явною підозрою? От сукин син!

Одержав 22/ІУ першого листа від Юрка. Яка радість! Квартира в Києві ціла, мама там, і майже всі речі збереглись. Просто віри не йму. Швидше до Києва — швидше! А звідти буду старатися до Берліна або Кракова, щоб потрапити в руки досвідчених хірургів і в умови нормальні.

Починають цвісти сади. Позавчора вийшов о 12 1/2 на ґанок, вперше чув солов’я. Це ж у Харкові, а що в Києві? Швидше, швидше до Києва! Ця зима — як страшний сон. До речі, снилось днями — я потрапив знову до большевиків, кручусь, приховуюсь, піднявши коміра, в якомусь буфеті. А звідусіль таємничо й загрозливо зазирають Городський, Усенко, Копиленко, Тардов. І зближаються. І потім Корнійчук проходить швидко, кинувши на мене многозначний погляд. Треба тікати, і я починаю тишком-нишком вислизати з цього смертельного оточення.

20/У — 42 р.

Був у мене в редакції Ол. Корж — живе в Огульцях під Валками — приніс (за ЗО км) нариса про село. Патлатий, уже із сивиною. Каже: "Думаю собі, ще восени, з ким же я залишився тепер на Україні, чи є хоч один відомий письменник по цей бік? І, признатись, дуже мене це турбувало. Аж раптом доходить до нас число "Нової України" з вашою передовицею "Або—або". От я зрадів! Не можете собі уявити, як я зрадів! А от... Гордієнко Кость, йому в нашому селі пропонували переховатись, радили конче залишитись, а він каже: "Ні, я звик до большевиків, в іншій системі не зможу працювати". І виїхав".

— Ну, Кость Гордієнко, — кажу я, — завжди був людиною неповноцінною, справляв враження недорозвиненого, притурка-ного, заляканого, взагалі... трохи псих.

Ол. Корж — і, видко, щиро, без компліментів, — дуже вихваляв мої статті, підкреслював їхню всебічну культурність.

А тиждень-півтора тому була в мене дружина С. Пилипенка — Кардиналовська. Приїздила сюди з Вінниці, щоб сестру зголоднілу забрати. Каже — місяців 11/2 тому у вінницькій газеті прочитала повідомлення, про те, що я існую, що я по цей бік і поки що саме в Харкові. Дуже зраділа і просила побачитись зі мною.

Чудесні ранки — свіжі, запашні! Як хочеться бути здоровим і жити нормально. Цвітуть сади, день у день буйніше. А я — геть зів’яв.

21/У — 42 р.