~Розділ 1~

- Джонні, ти знову залишаєш мене саму вдома? – Мелоді завжди обурювалась, коли я йшов на роботу. Ми вдвох працювали з дому, але іноді мене викликали зустрітися очно.
- Не хвилюйся, я ненадовго. Максимум на дві години, - Вона обійняла мене на прощання і я вийшов з квартири.

Дорога до будівлі де я працював майже нічим не дивувала, окрім дивного старого, який, як усім здавалося, не мав де жити. Може це правда, може ні, але останнім часом він став більш дивним і лякаючим ніж зазвичай. Він робив дивні рухи тілом, вигинав руки, як звичайна людина навряд чи змогла, коли старий, як завжди стояв на своєму улюбленому місці, міг надзвичайно зігнути спину в зворотному напрямку. Майже ніхто не звертав на це уваги, але виглядало це, м’яко кажучи, дивно.

***

Я сидів за круглим столом в оточенні чоловіків у костюмах, які були моїми колегами. Один з них показував на електронній дошці презентацію нової будівлі.

Це мала бути, як кажуть креслення, циліндричної форми, з панорамними вікнами, схожа на огірок багатоповерхівка. Використовувати її автор ідеї хотів як готель та ресторан. Не дивлячись на те, що у місті вже був схожий хмарочос, усі підтримали ідею.

– Я гадаю, на цьому можна завершувати, - бос підвівся. - Я відпускаю всіх додому. Дякую за увагу.

Усі члени зустрічі, як один підвелися з місць і почали збирати свої речі.  Я все ще сидів на стільці, пишучи Мелоді, що буду скоро буду вдома.

Щось загуркотіло. Вібрація відчувалася через підлогу. Дехто присів, але більша частина підбігла до вікна. Одразу ж усі побачили великий стовп диму та пилу, який здіймався в небо. У мене всередині все похитнулося. Моя вулиця. Мій будинок? Або поруч? Я максимально сподівався, що із Мелоді та будинком все гаразд. Схопивши все, що зміг, я вибіг з приміщення. Тоді все в очах пливло. Серце калатало. Надія на те, що все відносно гаразд ще залишалася.  Я не один раз  спіткнувся, та все одно біг не зупиняючись.  До будинку залишалося близько двохсот метрів.  Пришвидшившись, я був на місці за хвилину.

Стіна, фундамент будинку були розтрощені. Усюди лежали уламки цегли та бутону зі залізною арматурою. Я почав оглядатися. Під одним з уламків була чиясь нога... Підбігши, я почав розгрібати каміння. Під ним було тіло мого сусіда...

Пульсу не було, допомагати йому було вже пізно.  Навколо стояли люди, які охали й перешіптувалися, хтось викликав швидку.  Відійшовши від тіла, я почав шукати Мелоді. Відповіді не було.  Хтось, найімовірніше жінка, пронизливо закричав. Я обернувся. Одна з жінок стояла з виразом жаху перед грудою каміння. Підійшовши я побачив її.

Мелоді. Вона нерухомо лежала. Її нога та ліва рука були повернуті на дев'яносто градусів, а з ліктя стирчали дві кістки.  Обличчя і уламки під нею були закривавлені.

У той момент я не чув майже нічого. Я лише тримав і дивився  на Мелоді. Її очі дивилися в порожнечу. Не було ніяких емоцій, лише безтурботний вигляд та порожній погляд.

Приїхала швидка. З неї професіонально швидко вибігли лікарі. Один почав мене відштовхувати, а інші почали тягнути сусіда в машину та витягати другу ногу моєї Мелоді з під завалу.  Коли її витягли, я допоміг покласти її на носилки та поплентався до машини швидкої.

Знову відчулася вібрація. Земля захиталася, усі поприсідали. Я не втримався і гепнувся головою об бетон.

Далі я нічого не пам’ятаю. Тому продовжу з моменту, коли до мене повернулася свідомість.

***

Я прокинувся. Повільно кліпаючи очима, намагався роздивитись все навколо. Голова болить, у скронях пульсує. Перші секунди нічого не розумію, бачу лише стелю машини, яка тепер замість підлоги. Металеві перегородки зім’яті, дрібне скло розкидане навколо. Пахне гаром і чимось пекучим. У роті гіркий присмак. Машина швидкої допомоги перекинута на бік.

Спочатку я  намагався зібрати думки. Як я тут опинився? Чому все навколо вкрито сажею? Паніка повільно починає заповнювати мій мозок. Я підняв голову і огледів салон: водія ніде не видно, тільки медичне обладнання розкидане по всьому кузову, як після вибуху. Залишки кисневих балонів, аптечки, пластикова коробка з інструментами – все змішалося в купу хаосу.

Підлога під ногами – це колись було вікно. Крізь розбите видно вулицю. Повільно вилажу з машини, намагаючись не зачепитися за гострі краї металу. Я відчував, як шкіра на долонях обдирається, але це зараз не важливо.

Вулиця переді мною виглядала, як поле бою. Повітря насичене димом і гаром. На асфальті лежать тіла. Кілька машин зім’яті, одна догорає в кількох метрах від мене. Тиша. Ні голосів, ні сигналів, нічого.

Я відчуваю, як щось підказує мені не гаяти час.

"Треба рухатись", – кажу собі пошепки. Я почав оглядатися в пошуках будь-якої ознаки життя або відповіді на питання: що сталося?

Різко, супроводжуючись скрипами, хтось почав говорити в гучномовець:  

«Увага! Всім громадянам негайно евакуюватися до безпечних зон! Повторюємо: всім громадянам негайно евакуюватися! Зона зараження поширюється. Вірус неконтрольований. Залишатися на місці небезпечно!»

Ці слова відлунювали у голові, пронизуючи мене страхом. Вірус? Який ще вірус? Зараження? Я оглядаю тіла, які лежать на асфальті, і в мене в горлі з'являється клубок. Що з ними сталося? Це через вірус? А я? Я теж заражений?