Наступного дня після того

Запис 18 лютого 2022 року

В цей день я запізнювалася, бо вдругу зміну ходити то мені була велика мука через це. Ледве-ледве хлюпотів під ногами дощ. Все було похмуре ніби оплакуючи горе те що сталось. 

Під школою зустрілась зі своїм однокласником, який також схоже запізнювався. Зайшовши в клас нікого не було, але портфелі були біля парт. Ми вирішили розділитись щоб знайти їх.

За кілька хвилин зустрілись біля сходів не знайшовши нікого, але раптом — побачили що один з аварійних виходів відкритий. На вулиці під ним і зустріли наш клас. 

Ми застібаючи на ходу пальта і вдягали шапки (бо ходити шукати загублених однокласників не тільки спаришся в приміщені). 

Вийшли на вулицю. Нас відразу насварила класуха де ми бродимо, бо зараз мають їхати машини з покійником. 

Нам пояснили що коли проїжджатиме процесія повинні стояти спокійно, бо ввімкнуть хвилину мовчання і лише буде дзвеніти дзвінок, який типу проведе в останню путь.

Натовп з школярів загудів що їдуть. Автомобілі бібікали сповіщаючи про наближення процесії.

Поки вона проїжджала всі хто вчора жалів ту дівчину, не дивляться в її сторону, наче її й не було тут, хоч по очам видно було, що їй бракує підтримки. 

Той хлопець був її братом, хоча насправді для неї він був усім. Я пам'ятаю як вони гасали вдвох по коридорах коли ми були третьокласниками, дуріли, сміялися і вони були щасливі. А зараз те усе ніби хтось забрав і це стало великим ударом для неї і до сьогодні.