За тиждень до...

Це було 18 лютого 2022 року.

Був простий похмурий день. Сонце й недумало виходити з-за хмар, ніби знаючи що нічого доброго чекати сьогодні не варто. Зате в повітрі висіла якась напружена обстановка ніби ось-ось має щось статися. Зате зайшовши в класну кімнату ніщо не свідчило про майбутні події.

Однокласники зібралися купками біля останіх парт що, хто просто грав на смартфоні, хтось розглядав колбочки в шафі, яка стояла біля входу, а хтось просто говорив про все на світі і лише кілька дітей сиділи на своїх місцях чекаючи уроку.

Ми тоді були малі і ще не знали що для нас готує життя... Ми були дітьми і знали одне - розваги, школа, домашка, друзі і всілякі бешкети, але раптом цей день перервала одна новина...

Було в нас так. якісь двійко хлопців бились на коридорі, одна з групок дівчат пішли танцювати на коридор, а також хтось зойкнув і побіг до них з відкритою новиною в телеграмі. Я тоді прийшла в клас з їдальні чи звідки, і бачу таку картину: одна з однокласниць плаче поклавши голову на парту, інша тримає телефон показуючи щось, ще кілька намагалися заспокоїти ту дівчину в якої сльози хлинули рікою, а одна телефонує до класної керівнички з скорботою у голосі:

- Так помер... Втопився, кажуть... Як в новинах пишуть на пляжі... Відпустити її додому... добре передам.

Я стояла осторонь не знаючи що сказати, а точніше мене не допускали, бо мовляли що я слабка і не зрозумію. Хоч я добре знала, як це, втратити когось, або не мати взагалі тої особи поруч.

У однокласниці сльози текли по всьому обличчі, її сіро-зеленкуваті очі були злегка червонуваті. Це вперше вона плакала взагалі і ніхто ніколи небачив як вона це робить до сьогоднішнього дня.

Коли вона пішла печаль і розлука досі висіли в повітрі, але щось набігало те що напевне відчула тільки я, що, скоро це нас рано чи пізно також наздожене тільки з часом.