05 серпня 2024 р

Сьогодні ще один день який пройшов без тебе. І мені тебе як і вчора не вистачає. Сердце кожен раз зжимається від болю, коли згадю про тебе. Мені так сильно хочеться, щоб ти повернувся до мене, хоча на кілька годин. Але ж ми ж обоє знаємо, що цього буде недостатньо. Сьогодні гуляючи містом мені на кілька хвилин сдалось, що ти поруч. В цей момент мені згадалось, як ми знайомились с твоїми батьками. 

Це було на наступний день після нашого весілля.

Був ранок, із-за зачинених вікон ледь пробивались сонячні промені. Я ще не встигла відкрити очі, як ти вже стояв у дверях моєї кімнати. Як завжди ідеально вбраний. Певний час мені навідь сдаваось, що ти так і спишь.

-- Доброго ранк, як спалось? - усміхнувся ти, остаточно увійшов до кімнати. 

-- Доброго ранку. Трохи дивно - не смогла втриматись від посмішки і я. - А тобі? 

-- Як завжди. Збирайся.

-- Куди? - ще остаточно не прокинувшись, я не встигала за ходом твоїх думок. 

Ти завжди любив загадковість і мені це в тобі неймовірно подобалось. Вона робила наше життя різноманітни, зі смаком пригод.

-- Треба тебе одягти до сьогоднішнього вечора.

-- Але в мене є речі - намагалась заперечити я.

-- Вони не підійдуть - категорично відповів ти. І в твоїх очах стояла неймовірна рішучість, що я зрозуміла, сперечатись немає жодного сенсу.

-- Добре.

-- В тебе є десь під години, щоб зібратись. Я буду тебе чекати на кухні - вже нечекаючи моєї відповіді, ти пішов. С тобою хоч і було складно, але це був найкращий період в моєму житті.

Я таки вклалась у відведений час. Вдягнувши світлі джинси і  чорну футболку. Зібрала волосся в недбалий пучок. Завершила образ джинсовою курточкою і вийшла.

Дорогу до кухні я пам'ятала погано, хоч прошов  вже майже тиждень. І випадково звернула не в ті двері. Від побаченого сердце завмерло від захвату. В кімнаті були тільки картини, Да Вінчі, Пікассо, Бекон, та багато інших ,  Їх раніше  я могла бачити тільки на картинках. 

-- Ось ти де? - із думок мене вирвав твій розгніваний голос.

-- Пробач, я заблукала - винно опустила голову я. 

-- Цікавишся мистецтвом? - прослідкувавши за моїм поглядом, спитав ти.

-- Трішки.

-- Багато с цього знаешь? 

-- Майже все. 

-- Цікаво, тут достатньо невідомих робіт, сучасних авторів. 

-- Вони прекрасні.

-- Це так - в твоїх очах на мить, щось проблиснуло. Але то було на такий короткий момент, що я навідь не встигла цього розгледіти. -- Ми сюди ще повернемось і я якщо хочеш я все тобі покажу. А зараз нам треба поснідати і їхати. Мені ще треба на роботу встигнути, вирішити кілька справ. 

-- Але сьогодні субота.

-- Я знаю, але ці справи вимагають негайного вирішення. Я не надовго всього кілька годин і буде вже вдома - запевнив ти мене. 

Весь інший час ми мовчали, кожен перебував у своїх думках і нам це аж ніяк не заважало. 

В тій крамниці яку ти вибрав, суконь був величезний вибір. В мене очі розбігались і я навідь не могла поглядом вхопитись за щось одне, хотілось доторкнутись до всього.

-- Ти не проти якщо сукню виберу я? - зруйнував тишу ти.

-- Ні.

-- Добре, йди тоді до примірочної, я тобі зараз принесу варіанти.

І тоді почався нескінчений потік чорних суконь. Вони були довгі та коротку, з мереживом і з блискітками. Якісь були занадто відверті, а якість закриті. Але все було зовсім не те.

І коли сдавалось, що сукню ми вже не виберемо в цій крамниці, ти приніс її. Дивовижну білу сукню. Вона мала приталений силует, с довгими рукавами і кокетливим вирізом на нозі. В ній неймовірним образом поєднуваласт краса та загадковість. Коли ти дивився на мене, твої очі говорили, що це саме те що ми так довго шукали, а очі .... В очах був план. Який саме я ще не розміла але тобі він точно подобався. 

- Це вона - тільки і мовив ти. 

Розплатившись за сукню, ти завіз мене до салону, а сам поїхав по своїм справам. Ці кілька годин пройшли як одна мить. І вже за шість годин я стояла у повному образі і дивинась на незнайомку у дзеркалі. Такою гарню я ще ніколи не була. Білі кудрі були зібрані в невисокий хвіст та кілька передніх прядок німи випадкого вибивались з нього. Легкий вечірній макіяж у світлих тонах. І фінальний образ завершувала сукня. 

- Ти неймовірна - зайшовши до кімнати, ти не міг відірвати погляду.

- Дякую - усміхнулась я.

- Нам вже час їхати. Батько не любить коли запізнюються, тому не будемо його розчаровувати. Я гадаю нам сьогодні це і так вдасця - все ще не зводячи погляду с мене, сказав ти.

 Всю дорогу до будинку я дуже нервувала. Хотілось сподобатись твоїм батькам. Ми їхами мовчки, але нам і не потрібно було щось говорити. Поряд з тобою мені завжди було комфортно. На диво мені  с тобою було цікаво поговорити і гарно мовчати. Тиша ніколи в твоїй присутності не здавалась напружуючою. 

Буднок до якого ми приїхали захоплював своїми розмірами. Він мене с першого погляду в себе закохав. Здавалось простий білий фасат з колонами, великими вікнами та сірою стріхою. Але виглядало все настільки гармонічно та естетично. Відчувалось що господарі мають гарний смак.

- Не переживай. Пам'ятай я поруч. І не дам нікому тебе образити - подивився ти в мої очі. І я повірила кожному твоєму слову. 
- Доброго вечора, батьку - промовити ти відкриваючі двері.

В дверях стояв чоловік років пятидесяти. Він був повною копією тебе, теж темне волосся але до якого вже де не де торкнулась сивина, ці ж зелені очі, тільки с відображення досвіду всіх прожитих років, та ж посмішка. Одягнутий чоловік був у чорний смокінг та білу рубашку перші гудзики якої були розтібнути. 

- Синку, ти приїхав. Я вже і не сподівався після нашого останньої розмови, що ти з'явишся - потиснув він твою руку.

- Як я міг - стільки сарказму в такому маленькому реченні, я ніколи в житті не чула.

- Бачу ти не один. Познайомиш мене зі своєю дамою?