Розділ 5. Моє тридцятиріччя

Після всіх тих сварок життя ніби повернулося у звичне русло.

Принаймні так здавалося.

Ми жили так, як жили завжди.

Дмитро ходив на службу.

Я ходила на роботу.

Вечорами ми зустрічалися вдома.

Іноді розмовляли.

Іноді мовчали.

Іноді сварилися.

Іноді сміялися.

Наступала зима.

Наближався Новий рік.

У магазинах з'явилися ялинкові прикраси, мандарини та святкові гірлянди.

Люди кудись поспішали, купували подарунки, будували плани.

І вперше за довгий час мені здавалося, що все більш-менш добре.

На Новий рік Дмитро був удома.

Навіть більше — йому вдалося побути вдома трохи довше та використати частину відпустки.

Я пам'ятаю той період як один із найбільш спокійних за останній рік.

Без великих сварок.

Без серйозних проблем.

Просто життя.

Звичайне життя.

У нас часто зупинявся його друг Гліб.

Він жив у нас по кілька днів.

І дивно, але саме Гліб став для мене однією з найближчих людей у той складний час.

Коли Дмитра забрали, саме він багато разів підтримував мене.

Ні, Олег теж підтримував.

Я не можу сказати про нього нічого поганого.

Але з Глібом усе було інакше.

Було якесь дивне відчуття безпеки поруч із ним.

Наче старший брат.

А іноді навіть трохи батько.

Людина, яка не засуджує.

Не висміює.

Не каже, що ти себе накручуєш.

А просто слухає.

Іноді цього було достатньо.

Дмитро знав про це.

Я ніколи нічого не приховувала.

Навпаки, відкрито говорила, що мені легко спілкуватися з Глібом.

І жодного разу не бачила ревнощів.

Жодного разу не бачила невдоволення.

Принаймні тоді.

Ми зустріли Новий рік.

Потім Різдво.

Я була у відпустці.

Усе було тихо.

Спокійно.

Навіть добре.

І мені здавалося, що після всіх випробувань ми нарешті навчилися жити далі.

А потім наближався день мого народження.

Тридцять років.

Красивий вік.

Особливий.

Я не чекала чогось неймовірного.

Не мріяла про дорогі подарунки.

Не хотіла великого свята.

Мені просто хотілося відчути себе важливою.

Хоча б один день.

Дмитро подарував мені подарунок трохи раніше.

І я щиро зраділа.

Але сам день народження пройшов так, як проходили майже всі мої дні народження за ці сім років.

Я прийшла додому після роботи.

У свій день народження.

У своє тридцятиріччя.

Втомлена.

Але щаслива.

Мені дарували подарунки колеги.

Вітали друзі.

Телефон розривався від повідомлень.

А вдома був Дмитро.

Він був удома весь день.

Нікуди не поспішав.

Не працював.

Не вирішував термінових справ.

Просто сидів за комп'ютером і грав.

Я розповіла йому про свій день.

Показала подарунки.

Поділилася враженнями.

Ми поговорили.

А потім...

Пішла на кухню.

Мити посуд.

Готувати вечерю.

Прибирати.

У власний день народження.

У своє тридцятиріччя.

І найсумніше навіть не це.

Найсумніше те, що тоді мені це здавалося нормальним.

Я не образилася.

Не влаштувала скандал.

Не сказала, що мені боляче.

Бо за роки стосунків звикла.

Звикла робити все сама.

Звикла не чекати занадто багато.

Звикла переконувати себе, що головне — він поруч.

І лише зараз, озираючись назад, я розумію, наскільки дивною була ця картина.

Жінка святкує своє тридцятиріччя.

А потім стоїть біля раковини й миє посуд.

Поки чоловік, якого вона любить, сидить за комп'ютером.

І це навіть нікого не дивує.

Найболючіше усвідомлення прийшло набагато пізніше.

Коли я почала згадувати всі свої дні народження.

Один за одним.

І зрозуміла, що вони були схожими.

Дуже схожими.

За сім років спільного життя Дмитро дарував мені квіти лише кілька разів.

Здається, чотири.

І майже всі ці рази були на самому початку наших стосунків.

Тоді він намагався.

Тоді він хотів дивувати.

Тоді він хотів завойовувати.

А потім усе кудись зникло.

І я переконала себе, що це нормально.

Що квіти — це не головне.

Що романтика — дурниці.

Що любов проявляється інакше.

Можливо, частково це правда.

Але зараз я думаю про інше.

Коли людина любить, вона хоче бачити усмішку того, кого любить.

Хоче робити приємне.

Хоче радувати.

А я все частіше відчувала себе не коханою жінкою.

А просто частиною його побуту.

Такою ж звичною, як диван у вітальні.

Як чашка на кухні.

Як кіт, який зустрічає біля дверей.

І тоді я ще не знала, що справжній жах у нашій історії навіть не почався.

Усе найстрашніше чекало попереду.