Розділ 4. Те, що він говорив

Минуло кілька тижнів.

Дмитро був удома.

Принаймні формально.

Насправді я не можу сказати, що він справді був удома.

Він лише ночував у квартирі.

Іноді ми вечеряли разом.

Іноді перекидалися кількома фразами перед сном.

Але це було зовсім не схоже на життя двох людей, які півтора місяця чекали одне одного.

Мені постійно здавалося, що він десь далеко.

Навіть коли лежав поруч.

Потім його разом з іншими військовими відправили на медичне обстеження в інше місто.

Лише на кілька днів.

Історія повторилася знову.

Я запитувала:

— Коли ти повернешся?

— Не знаю. Може сьогодні. Може завтра.

І так щоразу.

Я чекала.

Намагалася зрозуміти його графік.

Планувала свій день.

Хотіла хоча б приблизно знати, коли він буде вдома.

Але відповідь завжди була однакова.

«Не знаю».

А потім через кілька годин приходило повідомлення:

«Я вже їду».

Або:

«Через пів години буду».

І я знову не розуміла.

Навіщо?

Навіщо так робити?

Я не могла знайти цьому пояснення.

Бо коли людина їде додому, вона зазвичай знає, що їде додому.

Можливо, не за день.

Не за кілька годин.

Але точно не за тридцять хвилин до приїзду.

І чим більше я про це думала, тим сильніше мене це ранило.

Особливо тому, що сам Дмитро мені не довіряв.

Він міг ревнувати.

Міг жартувати про коханців.

Міг підозрювати мене бозна в чому.

Наче я тільки й чекала моменту, щоб його зрадити.

А я...

Я сиділа вдома.

Чекала.

Працювала.

Поверталася в порожню квартиру.

Будувала своє життя навколо його життя.

І навіть не помічала, як поступово зникаю сама.

Мені здавалося, що любов саме так і виглядає.

Що потрібно підтримувати.

Розуміти.

Чекати.

Терпіти.

Лише набагато пізніше я зрозуміла, наскільки сильно розчинилася в іншій людині.

Настільки сильно, що майже перестала помічати себе.

Після повернення з обстеження життя знову пішло своїм ходом.

Але сварки стали гіршими.

Набагато гіршими.

Раніше ми сварилися через побут.

Через друзів.

Через образи.

Тепер сварки ставали особистими.

Болючими.

Жорстокими.

Одного разу під час чергової суперечки Дмитро сказав:

— Ти мені життя зіпсувала.

Я пам'ятаю ці слова досі.

Пам'ятаю навіть інтонацію.

Наче це була не людина, яку я кохала сім років.

Наче це був хтось зовсім чужий.

Потім він сказав ще більше.

Що через мене втратив молодість.

Що колись йому пропонували хорошу посаду в іншому місті.

Що він повернувся через мене.

Що краще б не повертався.

Що я постійно виношу йому мозок.

Що я йому не потрібна.

Я сиділа і слухала.

І кожне слово било болючіше за попереднє.

Особливо дивно було чути звинувачення щодо нашого майбутнього.

Він говорив, що за сім років ми ні до чого не прийшли.

Що інші роблять ремонти.

Одружуються.

Народжують дітей.

Будують сім'ї.

А ми — ні.

І я мовчала.

Бо знала правду.

Я неодноразово говорила про це.

Про ремонт.

Про майбутнє.

Про сім'ю.

Про спільні плани.

Але кожного разу знаходилися причини почекати.

Не зараз.

Потім.

Колись.

І це «колись» тривало роками.

Найболючішою для мене була історія з пропозицією.

Ще до мобілізації Дмитро зробив мені пропозицію через «Дію».

Тоді в мене був старий паспорт.

Через це нічого не вийшло.

Поки він був на навчанні, я змінила документи.

Оформила все, що потрібно.

І коли нарешті з'явилася можливість завершити процес, я сказала:

— Давай подамо заяву.

Давай зробимо це.

Давай почнемо рухатися вперед.

Але Дмитро відповів:

— У мене немає часу.

Я на службі.

Потім.

Завтра.

Не зараз.

І знову це знайоме «потім».

Я образилася.

Дуже сильно.

Тому що для мене це було важливо.

А для нього, здавалось, ні.

У результаті я скасувала ту пропозицію.

Пам'ятаю, як тремтіли руки.

Пам'ятаю, як боляче було натискати кнопку.

Пам'ятаю, як усередині ніби щось обірвалося.

А він назвав мене психічкою.

І на цьому тема одруження закрилася.

Принаймні тоді мені так здавалося.

Я ще не знала, що одного дня вона відкриється знову.

І цього разу все буде зовсім інакше.