Розділ 3 Зміни в житті

Після його повернення життя ніби повернулося у звичне русло.

Принаймні так мало виглядати збоку.

Дмитро був удома.

Я була поруч.

Ми знову жили в одній квартирі.

Але правда була зовсім іншою.

Якщо чесно, відчуття самотності з'явилося в наших стосунках задовго до війни.

Не завжди.

Не постійно.

Але були періоди, коли мені здавалося, що я гублю себе.

Що я живу життям Дмитра більше, ніж своїм власним.

Що я постійно підлаштовуюся.

Чекаю.

Терплю.

Розумію.

Пробачаю.

І дуже рідко отримую те саме у відповідь.

Ми сварилися.

Як і всі люди.

Через побут.

Через втому.

Через дрібниці.

Через друзів.

Через Олега, який міг годинами лежати на нашому ліжку, поки я після роботи мріяла лише про тишу і спокій.

Через поїздки Дмитра до друзів.

Через його постійне «я скоро буду», яке розтягувалося на години.

Через те, що мені не вистачало його уваги.

А йому здавалося, що я просто вигадую проблеми.

І знаєте що найгірше?

Я вірила йому.

Коли людина багато разів повторює, що ти себе накручуєш, одного дня починаєш сумніватися сама в собі.

Може, справді накручую?

Може, справді проблема в мені?

Може, я надто чутлива?

Може, занадто багато хочу?

Зараз я вже знаю, що ні.

Зараз, завдяки психологу і людям, які допомогли мені подивитися на все зі сторони, я розумію багато речей.

Я розумію, що просити уваги від коханої людини — це нормально.

Просити підтримки — нормально.

Говорити про свої почуття — нормально.

Хотіти бути почутою — нормально.

А тоді я цього не знала.

Тоді я щиро вірила, що просто недостатньо хороша.

Що потрібно ще трохи потерпіти.

Ще трохи зрозуміти.

Ще трохи почекати.

Бо я його любила.

Любила настільки сильно, що закривала очі на речі, на які зараз ніколи б не закрила.

Тоді мені здавалося, що любов усе виправить.

Після повернення Дмитро був удома лише два тижні.

Два тижні.

Півтора місяця я чекала його повернення.

А коли він повернувся, ми майже не були разом.

Я ходила на роботу.

Він вирішував свої справи.

Лікарні.

Документи.

Комісії.

Зустрічі.

Друзі.

Сусіди.

Постійно хтось і щось.

Вечорами я чекала, що ми побудемо разом.

Що поговоримо.

Що просто посидимо поруч.

Але часто він був десь під під'їздом.

З друзями.

З сусідами.

З пляшкою пива.

Або чогось міцнішого.

Година.

Дві.

До опівночі.

До першої.

До другої ночі.

А я знову залишалася сама.

Іноді сиділа біля вікна.

Іноді дивилася серіали.

Іноді просто чекала.

І не розуміла, навіщо.

Навіщо я так чекала його всі ці тижні?

Навіщо рахувала дні?

Навіщо плакала ночами?

Якщо тепер, коли він поруч, я все одно самотня.

Одного разу він повернувся додому близько другої години ночі.

Я була дуже зла.

Дуже образилася.

Я чекала його весь вечір.

А він прийшов напідпитку.

Але того разу сталося дещо дивне.

Ми сиділи на кухні.

І раптом він подивився на мене зовсім інакше.

Ніби вперше за довгий час справді мене побачив.

І сказав:

— Я багато чого зрозумів за цей час.

Я мовчала.

А він продовжив:

— Тобі треба пам'ятник при житті поставити за те, що ти мене терпиш.

Я навіть усміхнулася.

— Я тебе не терплю.

Я тебе люблю.

Пам'ятаю, як підійшла до нього і обійняла.

І він теж мене обійняв.

У той момент мені стало тепло.

Дуже тепло.

Я була щаслива.

Бо почула те, чого давно чекала.

Хоч якусь вдячність.

Хоч якесь визнання того, що мені теж буває важко.

Тоді я повірила його словам.

Усім серцем повірила.

А зараз іноді думаю.

Чи говорив він це щиро?

Чи це говорив алкоголь?

Чи справді він зрозумів мене хоча б на хвилину?

Чи вже наступного ранку забув про все сказане?

Відповіді на ці питання я так і не знайшла.

Але того вечора мені дуже хотілося вірити, що ми впораємося.

Що він усе ще любить мене.

Що ми все ще любимо одне одного.

І що попереду в нас ще є майбутнє.