Розділ 2. Повернення

Півтора місяця.

Сорок п'ять днів і ночей. Саме стільки, здавалося мені, минуло відтоді, як Дмитро поїхав. Насправді часу минуло значно менше, але коли чекаєш людину, яку любиш, кожен день розтягується на вічність.

Спочатку я рахувала дні.

Потім тижні.

Потім просто жила від повідомлення до повідомлення.

Мені не вистачало його настільки сильно, що іноді я прокидалася серед ночі й машинально простягала руку на його половину ліжка.

І щоразу натрапляла на порожнечу.

Найважче було ввечері.

Після роботи я поверталася додому і заходила в квартиру, де мене ніхто не чекав.

Не було його буркотіння.

Не було звуку телевізора.

Не було його черевиків у коридорі.

Тільки тиша.

І телефон, на який я дивилася десятки разів на день.

Спочатку ми багато переписувалися.

Потім менше.

Згодом наші розмови стали дивними.

Я сумувала.

Мені хотілося почути від нього хоча б кілька теплих слів.

Хотілося знати, що він теж сумує.

Що теж рахує дні до повернення.

Але Дмитро ніколи не вмів говорити про почуття.

Особливо тепер.

Іноді мені здавалося, що він спеціально відгороджується від мене.

Я писала, що мені важко.

Що мені його не вистачає.

Що я плачу вечорами.

А він відповідав сухо.

Іноді навіть різко.

Наче мої почуття його дратували.

Одного дня мені було особливо погано.

Я повернулася з роботи виснажена морально. Не пам'ятаю навіть причину. Просто все навалилося одночасно.

Страх.

Самотність.

Втома.

Тривога.

Я написала Дмитру.

Хотіла підтримки.

Хотіла почути хоча б кілька слів.

Але замість цього отримала роздратування.

Він психанув.

Сказав щось різке.

Я вже не пам'ятаю точних слів.

Пам'ятаю лише відчуття.

Наче мене штовхнули в прірву саме тоді, коли я простягнула руку по допомогу.

Того вечора я плакала.

І вкотре переконувала себе, що це просто втома.

Що він не зі зла.

Що йому теж важко.

Що потрібно трохи потерпіти.

Наступного дня все було зовсім інакше.

Ми майже весь день були на зв'язку.

Переписувалися.

Жартували.

Обговорювали якісь дрібниці.

Я працювала, поверталася додому, займалася своїми справами.

І навіть не підозрювала, що цього вечора все зміниться.

Я була впевнена, що Дмитро ще далеко.

Що попереду ще багато днів очікування.

Тому коли на телефон прийшло повідомлення, я навіть не відразу звернула увагу.

«Ховай коханця. Через тридцять хвилин буду вдома».

Я перечитала повідомлення кілька разів.

Потім закотила очі.

«Дуже смішно», — написала у відповідь.

За всі роки разом я добре знала його жарти.

Тому навіть не повірила.

Але через хвилину прийшло нове повідомлення.

«Я серйозно».

А потім маленьке відео-кружечок у Telegram.

На ньому Дмитро сидів у машині поруч з Олегом.

Вони їхали додому.

Додому.

До мене.

У той момент серце мало не вискочило з грудей.

Я підскочила з дивана.

Почала носитися по квартирі.

Раптом помітила кожну порошинку.

Кожну не на своєму місці річ.

Мені хотілося все встигнути.

Приготувати вечерю.

Привести себе до ладу.

Зробити квартиру затишною.

Наче від цього залежало щось дуже важливе.

Можливо, так і було.

Бо я чекала його півтора місяця.

Півтора місяця мріяла про цю зустріч.

У голові я уявляла її сотні разів.

Як він зайде.

Як міцно мене обійме.

Як я розплачуся від щастя.

Як ми не зможемо наговоритися.

Я не знала, що реальність виявиться зовсім іншою...

Я дивилася на годинник кожні кілька хвилин.

Тридцять хвилин давно минули.

Потім сорок.

Потім майже година.

Я вже почала хвилюватися, чи не сталося чогось дорогою.

І раптом почула знайомий звук машини під будинком.

Серце забилося швидше.

Я буквально підскочила з місця.

Вони приїхали.

Я стояла в коридорі й дивилася на двері.

Ще кілька секунд.

Поворот ключа.

І двері відчинилися.

На порозі стояв Дмитро.

Поруч із ним був Олег.

Півтора місяця.

Півтора місяця я чекала саме цієї миті.

Півтора місяця я уявляла, як він переступить поріг квартири.

Як обійме мене.

Як скаже, що сумував.

Як просто притисне до себе.

Але все сталося інакше.

Вони зайшли до квартири, ніби повернулися зі звичайної поїздки на кілька годин.

Дмитро привітався.

Олег привітався.

Потім вони одразу почали обговорювати якісь свої справи.

Машину.

Акумулятор.

Якісь деталі.

Я стояла поруч.

І чекала.

Ось зараз.

Зараз він підійде.

Зараз обійме.

Зараз подивиться на мене.

Але цього не відбувалося.

Він пройшов повз мене.

Почав шукати акумулятор.

Щось пояснював Олегу.

Потім покликав кота.

Я пам'ятаю цей момент до дрібниць.

Кіт одразу побіг до нього.

А Дмитро нахилився і почав його гладити.

І тоді мені стало боляче.

По-справжньому боляче.

Не через кота.

Не через акумулятор.

Не через машину.

А через те, що після півтора місяця розлуки він спочатку обійняв кота.

Потім займався машиною.

Потім розмовляв із другом.

А я весь цей час просто стояла в коридорі.

Мовчки.

Наче мене там не було.

Наче я не чекала його всі ці тижні.

Наче не плакала ночами.

Наче не рахувала дні до його повернення.

У той момент я почувалася не людиною.

Не коханою жінкою.

Не тією, з якою він прожив п'ять років.

Я почувалася річчю.

Предметом інтер'єру.

Чимось, що завжди стоїть на своєму місці й нікуди не дінеться.

І від цього було неймовірно боляче.

Лише через деякий час Дмитро все-таки підійшов до мене.

Обійняв.