Розділ 1. День, коли все змінилося

Дякую за  підтримку моїй коліжанці Ірина Харченко (Багачовій), адже вона й досі підтримує мене та допомагає  встати з колін та жити нормально. 

Ми з Дмитром були разом сім років.

Сім років — це не просто цифра. Це тисячі спільних ранків, вечорів і ночей. Це життя, яке поступово переплітається настільки сильно, що вже важко зрозуміти, де закінчуєшся ти і починається інша людина.

П'ять років ми прожили під одним дахом.

Зараз, озираючись назад, я розумію, що наші стосунки ніколи не були ідеальними. Ми сварилися. Іноді через дурниці. Через невимитий посуд. Через розкидані речі. Через те, що я ображалася на його байдужість, а він сердився через мої образи.

Дмитро часто казав, що я себе накручую.

Що я надто багато думаю.

Що виношу йому мізки.

Мене це злило.

Іноді я плакала після таких розмов.

Іноді ми могли кілька годин не розмовляти одне з одним після сварки.

Але потім усе одно мирилися.

Він міг мовчки поставити переді мною чашку чаю.

Або запитати, чи буду я вечеряти.

Наче нічого не сталося.

І цього було достатньо, щоб я розтанула.

Бо попри всі недоліки я любила його.

Любила його сонне буркотіння вранці.

Любила, як він засинав перед телевізором.

Любила його звичку постійно шукати телефон, який лежав просто перед ним.

Любила навіть його впертість, яка іноді доводила мене до сказу.

Дмитро не був романтиком.

Він рідко говорив красиві слова.

Рідко зізнавався в коханні.

Але я бачила його почуття в дрібницях.

У тому, як він хвилювався, коли я хворіла.

У тому, як міг написати посеред дня і запитати, чи я поїла.

У тому, як завжди ніс важкі пакети з магазину, хоча бурчав, що набрала забагато.

У тому, як обіймав мене вночі крізь сон.

Саме з таких дрібниць і складалося наше життя.

Звичайне.

Недосконале.

Але наше.

Я була впевнена, що попереду ще багато років разом.

Ми будували плани.

Говорили про майбутнє.

Мріяли про речі, які колись здійснимо.

Я навіть не підозрювала, наскільки крихким може бути звичайне людське щастя.

Тривав четвертий рік повномасштабної війни.

Війна давно стала частиною нашого життя. Ми навчилися прокидатися від сирен, читати тривожні новини і жити далі.

Здавалося, що ми звикли.

Але до такого звикнути неможливо.

Одного дня Дмитро поїхав оформлювати документи.

Звичайний день.

Звичайний ранок.

Ми навіть не прощалися якось особливо.

Я була впевнена, що ввечері він повернеться додому.

Що ми повечеряємо.

Подивимося якийсь серіал.

Ляжемо спати поруч.

Як завжди.

Але цього не сталося.

Його залишили для подальшого оформлення.

А потім відправили на військову підготовку.

Я пам'ятаю той вечір так, ніби він був учора.

Квартира раптом стала величезною.

Порожньою.

Незатишною.

Його чашка стояла на кухні.

Його куртка висіла в коридорі.

Його футболка лежала на стільці.

Усе залишилося на своїх місцях.

Окрім нього самого.

Того вечора я вперше за багато років заснула сама.

І не могла заснути майже до ранку.

Я постійно перевіряла телефон.

Чекала повідомлення.

Чекала дзвінка.

Чекала хоч якогось знаку, що з ним усе гаразд.

Попереду були півтора місяця очікування.

Півтора місяця, які змінили мене назавжди.

Я жила від повідомлення до повідомлення.

Від дзвінка до дзвінка.

Від надії до надії.

І вірила, що це лише тимчасові труднощі.

Що він повернеться.

Що ми впораємося.

Що наша любов сильніша за будь-які випробування.

Тоді я ще не знала, що найстрашніше чекає попереду.