День ІV

Это лето как осень
                                                                                             Душа кислорода не просит
                                                                                              Она поступает как знает
                                                                                    А ты словно ветром уносишься 
                                                                                                               Любые вопросы
                                                                                           Они ведь тебя не касаются 
                                                                                         Нервы внутри до конца едят
                                                                                        Чувства что были заложены
                                                Андрей Леницкий ft. HOMIE «Это лето как осень»

« Привіт, Щоденнику. Ще ніколи не була на стільки спустошеною, я все думала про вчорашній вечір. І ніяк не могла забути, те як батько вдарив маму. Так, потрібно налаштуватись на уроки. Я вирішила, що хочу стати твердо на ноги, і не бути залежною він батька. Він все життя мені каже, що я без його грошей ніхто. Хто б казав, в моєму віці у деяких, багатих дітей є машина і все таке. Але я не нарікаю. Мені і не потрібна його машина. Нічого не потрібно, лише його любов і повага до мене. Це мабуть найдорожче у світі, що не купиш ні за які гроші. Хоч я і прожила дванадцять років, без материнської любові, але за ці чотири роки, вона надолужила згаяне. Я не серджусь на неї, адже якби не вона, мене б не було на цьому світі. І за це я їй дякую. Шкода, що я їй ніколи не можу цього сказати. Зранку мама сказала, що вони з батьком розлучаються. Що ж нам без нього буде краще. Скоро екзамени, які мені потрібно здати на відмінно, щоб поступити туди куди хочу. Я все життя мріяла, бути психологом. Допомагати вирішувати їхні проблеми. А ще заочно я буду вчитись на адвоката. Це ті дві професії, які мені найбільш подобаються. Через чотири дні ми будемо співати у професійній студії звукозапису, я так переживаю. От зараз сиджу в класі, і всі на мене дивляться. Мабуть бачили як мене вчора Марко підвіз. От скажи, Щоденнику, яка їм різниця?! Адже їм повинно бути однаково. А вони на мене так дивляться ніби тут щось таке, так Марко співак і що? Я б ще щось пописала, але потрібно закінчувати, почався урок. До побачення»
  Уроки пройшли швидко, але я так не хотіла йти додому. Мені боляче дивитись, як мама плаче. І в парк не хочу йти, адже там можу побачити Марка, а я хочу побути на самоті. Мені завжди це допомагало. Іноді в такі моменти до мене приходило натхнення і я писала вірші. Залишившись із своїми думками, я пішла туди куди мене повели ноги. А привели мене вони до закинутого будинку. Я пам’ятаю цей будинок. Це наш старий будинок, тут дванадцять років, я жила із бабусею і дідусем. Як же було чудово. Тоді я не думала, що світ такий підлий і жорстокий. Я просто була дитиною. Кажуть діти, найщиріші, і це правда. В той період ми не паскудимо комусь, ми просто радіємо і все. Одного разу дідусь в мене запитав « На твою думку коли закінчується дитинство?». Я відповіла, що коли людина бере на себе відповідальність за свої вчинки, бере відповідальність за своє життя і життя інших людей. Так на свій вік я була таки досить кмітливою.
  Я пішла на задній двір, до альтанки, в якій я завжди ховалась, коли на когось ображалась. Я сіла як колись в дитинстві. І просто заплакала. Я не могла стримувати цього в собі. Мені просто все набридло. Я витягнула свій щоденник.
 « Привіт знову. Знаєш, я довго думала.  Я хочу вмерти. Забути це як страшний сон.  Нещодавно, я прочитала одну книгу. Вона називається «50 днів до мого самогубства» Стейс Крамер , це чудова книга. В ній розповідається про дівчину, мого віку, яка поставила себе на лічильник. Рівно 50 днів ,щоб передумати покінчити життя самогубством. Я думала, що вона мені допоможе зрозуміти, що життя дороге. Я просто хочу стати тією маленькою, десятирічною дівчинкою, яка просто раділа життю, не дивлячись на недоліки. Можливо мені і є для кого жити, і заради чого. Але я не можу цього ще зрозуміти. Можливо потрібно зрозуміти сенс життя. Знаєш, я хочу зрозуміти що таке кохання, не любов, а кохання. Бо любити можна собаку, кішку, книгу, а кохати… кохати можна лише людину, яка дуже дорога для тебе…»
  Більше я не могла писати, на аркуші капали сльози. Я ходила по дворі, і роздумувала, що мені робити. І все ж на світі є багато чого я не бачила. І я дуже хочу це побачити. Я подзвонила до Марка і попросила, щоб той приїхав за мною. Приїхавши він не став нічого питати, підвізши додому, я подякувавши пішла до будинку. А там зразу до своєї кімнати. Їсти взагалі не хотілося. Батька вдома немає, мама вже спить. Мабуть цілий день плакала. Щойно я поклала голову на подушку, як погрузилась у світ Морфея.
 Прокинулась я через годину. І вирішила, що мені потрібно розвіятись. Я подзвонила до Марка і запропонувала піди в паб. Він відповів, що буде через двадцять хвилин. Швидко зібравшись, я стала його чекати. Невдовзі я почула, як до будинку під’їхала машина. Вибігши я сіла в середину і ми поїхали в один із найкращих пабів міста. Я пішла до бару і замовила собі текіли, швидко випивши, я повела хлопця на танцпол. Протанцювавши, так з півгодини я вирішила взяти щось більш «вставляюче».  І мій вибір зупинився на абсентові. Марк спробував був відмовити мене, але я його не слухала і залпом влила все в рот. І тоді почалось. Якщо чесно я нічого майже не пам’ятаю. Але коли я прийшла до тями, то була в туалеті, біля умивальника, а коло мене стояв Марк, білий, як стіна.
  - Що сталося? – запитала я в нього, коли ми вже сідали до машини.
  - Нічого, просто тобі стало погано, і в тебе запаморочилась голова, ти ледь не впала із стільця. От і все. – він так мило посміхнувся, що я не могла йому не повірити.
  Марко завів автомобіль, і ми поїхали додому. Під’їхавши до будинку, я по-маленьку вийшла з неї і пішла до середини. Якби ж я знала, що мене там чекає. Краще була б ще в пабі. У вітальні мене чекав батько, весь розсерджений. Він дивився на мене таким поглядом, що по шкірі побігли комашки.
  - Ти де була?! – закричав він на весь будинок. – Я не давав тобі дозволу йти кудись. Я не подивлюсь, що ти вже доросла, але все одно вдарю! І не дивись на мене так.
-Ти… мені… більше… не… батько… щоб… наказувати… мені… що… робити. – викарбувала я по слові, а потім розвернулась і пішла до своєї кімнати.
  Не встигла я стати на останню східцю, як батько схопив мене за руку і потяг до себе. Я не втрималась і полетіла сторчголов донизу. Далі я втратила свідомість.

Чекаю на ваші коментарі. Мені важливо знати чи подобається вам книга і чи варто її продовжувати.