День третій. День сурка
Я знову у мріях. Однак тепер вони набувають все чіткіших обрисів.
Апатія все ще міцно мене тримає. Я мало спілкуюсь з друзями, в принципі як і завжди.
Я поринаю у світ фантазій інших людей.
І мені страшно.
Страшно не знайти себе. Страшно думати про майбуттє. Або про те, що воно може пройти мимо мене.
Страшно.
Нарешті.
Мені здається що я жила у сні останній рік.
Важкому, виснажуючуму сні, з якого неможливо вибратись. А значить і не потрібно.
Проте варто нарешті зробити вибір.
Мій вибір – жити. Насолоджуватись життям і не задумуватись про інших.
Мені потрібен психолог. Я це чітко усвідомлюю. Мені не вибратись самостійно з цього…
Одного разу я прочитала цікавий вислів, який змусив мене задуматись.
‘’Уяви, саме зараз, в цю хвилину просто візьми і уяви.
Ти пливеш по безкрайому океану. Ти прекрасно себе почуваєш. На небі світить сонце, легкий бриз дарує прохолоду, тепла вода тебе тримає на своїй поверхні. Ти відчуваєш повний спокій і релакс. І тут, просто так ти починаєш думати про монстрів, які живуть на дні цієї водойми. Ти розумієш, що вони не піднімуться на поверхню, бо палюче сонце їх вб’є і ціленаправлено спускатись до них ти не будеш. Але ти починаєш уявляти, що можуть зробити з тобою ці монстри. Тебе починає охоплювати паніка. Легка. Непомітна. Ти починаєш рух до берега і розумієш, що починаєш тонути. Ти починаєш боятись. Страх сковує розум і не дає свідомості нагадати, що монстри на дні, а ти на поверхні. І замість того, щоб запокоїтись і виплисти, ти все більше поринаєш у страх. Паніка накриває тебе з головою, ти втрачаєш розсудливість і сам опускаєшся на дно до підводних монстрів. ’’
Невже це насправді так?
Це була перша моя думка, коли я прочитала дане твердження.
Все частіше я задумуюсь про те, що я вже давно спустилась на дно. Однак я настільки їх боюсь. Свої монстрів. Що мені страшно навіть відкрити очі і подивитись в їхні. Та чи все так страшно, як ми собі малюємо?
Інколи варто сягнути дна, щоб мати сили виплисти і покорити хвилю.
Думаю, саме сьогодні завершиться все…