День перший

День перший.  Уяви, що ти хочеш поділитись з кимось чимось найвідвертішим.

ТИ впевнений, що ЗМОЖЕШ це зробити? Зможеш розповісти ВСЕ? Все, що тебе мучить? Справді?

А чи зможеш ти не злукавити? Розказати все на чистоту? Не утаюючи і не прикрашаючи?

Тоді це спробую зробити я. Варто з чогось почати.

Напевне з сьогодні і почну.

Я НА ДНІ.

Думаю не це ти очікував побачити.

Але саме це і є правдою.

Уяви собі. Все так просто і складно водночас. Думаю багато людей це хоча б раз за своє життя це промовляли.

Але напевне для мене це не просто слова.

Я вже близько року думаю про смерть. Проте саме сьогодні я зрозуміла, що я себе вбиваю.

Ось так просто.

Писати почала 2 роки тому. В схожий на цей день. Не ‘’щоденник’’. Просто історію. Взяла її з життя і пофантазувала на тему: ‘’А якби…’’. Так мої польоти фантазій набули обрисів.

Почала виливати свої мрії на клавіатуру ноутбука в надії, що так мені стане легше.

І припинила… Досить швидко... Не тому, що не було ідей. Тому, що не було сил.  

Я все більше сплю і не хочу виринати зі сновидінь. Я не хочу вибиратись з мрій, надій і снів у реальний світ. Так комфортніше.

Все частіше я помічаю, що моя пам’ять все частіше підводить, моя концентрація знижується, а моє тіло мене не слухає. Я не хочу нічого. Буквально нічого.  Для мене все втратило цінність.  Все, про  що я мріяла. Всі мої думки все більше стають розплавленими наче магма. Я не хочу більше писати. Я не хочу більше вчитись і досягати своїх мрій. Я не хочу кохати. Я не хочу…

Прийшла пора. Зробити вибір.

Який?

Та хоча б якийсь.

Чому?

Тому що я не живу. Існую. Як біоробот. Не більше і не менше.

Я ‘’на автоматі’’ розмовляю, усміхаюсь, ‘’цікавлюсь’’ подіями в житті моїх близьких, відповідаю на парах, приймаю, а точніше впихаю, їжу, рухаюсь, дихаю…

Я все більше плачу. Як завжди, коли ніхто не бачить і не чує.

 Я все ще мовчу. Тому що я не хочу говорити.

Слухаю депресивні пісні. Саме вони допомагають мені зрозуміти, що я не одна. Тому що в них я забуваюсь.

 І вкотре поринаю в мрії. Де я є тою, ким хочу бути. Де мене оточуть розуміючі мене люди. Де мені немає необхідності в словах, які мені так важко даються. Я ділюсь всім там, в моїх мріях. Тим кому це справді цікаво.

Я все частіше замикаюсь у собі і розмовляю сама з собою. Тому що так легше. Комфортніше. Зручніше.

Абсурд? Можливо… і я не буду сперечатись. Але саме це моя зона ‘’комфорту’’. В яку я сама себе загнала. І в якій заплуталась.

А що якби?

Здається так називається цей щоденник.

Думаю кожен із нас, людей, хоча б раз поринав у мрії. Де може бути ким хоче.

Так ось. Я з них не виринаю. Я живу тут. В придуманому мною світі. Розказати одну з останніх фантазій?

Я відпочиваю  з друзями.

Здавалось би що складного? Візьми друзів і поїдь кудись. Зробіть пікнік. Поїдьте в гори. На море. Або запроси до себе і влаштуйте вечірку. Поговоріть по душам. 

Є один нюанс.

Я НЕ ХОЧУ.

А чого я хочу? І чи справді я чогось хочу? Хто я?

Напевне саме сьогодні буде кінець…

Чому?

А власне чому ні? Варто вже нарешті щось з цим вирішувати.