Скорбота світу

Ах, ми невідворотно приречені на знання. А знання – це скорбота світу. Навіщо, навіщо нам цей печальний досвід, пізнання ілюзій? І потім усвідомлювати, що в тій чи тій ситуації ми були не собою? І так без кінця – нам здається.

О! – у певний мент ми вигукуємо – нащо мені цей світ?

Цей нерукотворний гамуз.

Мистець страждав. О, мистець страждав. Мистець страждав, страждав, страждав. Реклама страждання виходить на перший план. Це для того, щоб не так бажалося людям творчости. Але...

Але творчість – то НЕ страждання. Це момент повної духовної сили, яку свобідна людина дарує тим, кого любить. А любить свобідна людина усіх.

Де ж поділася скорбота світу? Вона тут – очищена, промита соняшним світлом, проросла плодами радости й дарована мені, тобі, иншим. Із незнання до знання – ось її шлях. Ви вірите у рух, у безконечні хвилі життя? Жодна хвиля не повторює другу, хоч здаються вони однакові. Бо наповнення їх щоразу нове. Це і є шлях.

То як – від незнання до знання, себто, знов до скорботи? Адже знання, як казали ми на початку, і є скорбота, а тут в нас виходить радість. Що не так?

Це не те знання, яке можна зважити й прорахувати. Це ваше життя. Знання предметів та їхніх співвідношень може бути гігантським, знання емоцій та міркувань довершеним і непереборним, а проте це знання поверхонь, наслідків, тіні. Таке знання направду несе скорботу. Життя повсякчас попереду.

Не будучи тим життям, ми не матимем втіхи від знань поверхонь.