Шлях

Людина призначена творити, але безжальний час – індикатор недосконалости – тримає й мучить її, розстеляючи перед нею довжелезний шлях, де вона по крихтах знаходить золото щастя. Повільно, повільно зростає сила. Згори, піднявшись на кілька щаблів, ми бачимо те, що робили в минулому, як абсурд. А попереду манячить Гора Світанку. І ми розуміємо, скільки іще абсурду на нас чекає. Скільки безглуздих думок! Непотрібних вчинків! Болю! Все це з’їдає час. Залишається порожнеча.

Була порожнеча – і є порожнеча. Так?

Авжеж, ми порожні завжди і будем завжди порожні. Крихти золота, що ми їх зустрічаємо, ми одразу перетоплюємо на світло і віддаємо назад. Такий є закон. Із вагою, навіть мікроскопічною, ми не піднімемось вгору. Ми порожні. Але наше ніщо, коли ми не звертаємо з дороги, на певному етапі починає підтримуватися цілим світом. Спочатку ви чуєте, як ніби руки янгола в якихось випадках додають вам енергії. Потім це переростає в рівну, повсякчасну підтримку зусібіч.

Ситуації складаються так, як вам потрібно. Ви не мучитеся, щоб їх влаштувати, ви відчуваєте спокій. Було колись, я читав про таке й думав, що це казка. Нині це діється зі мною. І в тому нема нічого дивного. ‘Ми просто йшли’, – як писав Шевченко. Ми йшли зі світом руч-об-руч і училися віддавати одне одному все що мали. Це називається дружба.

Щось минуло, щось затрачено. Колишня недосконалість болить. Але її огорнуто розумінням і силою теперішнього, як дитину. І так само вже огорнуто й недосконалість цього дня. Ми вже маємо захист. І з любов’ю приймаючи недосконалість, пробачаємо собі. А тоді з’ясовуємо, що нема чого пробачати. Дружба зі світом зітре власне зло: із нього, що було просто незасіяною пусткою, підніметься дивний сад.

Позаду в мене якийсь відтинок шляху, і я можу сказати от що. Коли б я знав, що на мене чекає, то, певно, не пішов би шляхом. Я вибрав би легеньку течію, а там – хай буде, що буде! Надто вже важкі моменти випало мені зустріти і, коли б я знав про це, то не схотів би з ними стикатися. Це вже точно.

Проте я цього не знав.

Хитра штука навколишнього в тому, що воно, тішачи нас позірним спокоєм, готує удар в спину.

Дорослість приходить тоді, коли крокуючи своєю стежиною, пам’ятаєш про засідки щосекунди. І це знання приносить спокій, а не безнадію. Бо ви не звертаєте з дороги. Єдине, цілісне ваше життя, що пов’язане з світом, не залишає иншого вибору. Отже, ви зі світом виберетеся з халепи разом, або разом загинете. Але смерть неможлива, ми вже про це казали, і вам не залишиться нічого, як піднятися над звичним обрієм у небо. Розсунути життя. Якщо існує в божих створінь якась місія, то вона полягає саме у цьому.

Небесний стан означає, що вас вже не зачіпає руйнування. При цьому ви стоїте на землі. Ви будуєте, доглядаєте, пестите, мандруєте з любов’ю. Ви маєте свій дім. Дім душі, дім вашої родини, дім світу. Ви відповідаєте за нього. Шлях веде саме туди – до дому. Шлях і потрібен на те, щоб усвідомити себе вдома.