Її величність депресія

Як вільно почуватися у просторі! (Якщо він є.) Як вільно співати, рухатись, говорити, промовляти голосом і всім виглядом своїм, кожним моментом свого існування! Крізь нас наче світить сонце, і гріє всіх навкруги. То наше внутрішнє сонце, наш двигун. Любов.

Любов, як відомо, пронизує все. Від планет і галактик до малого листика, і в той момент, як вона знаходить у вашому єстві вільний шлях, ви спалахуєте суцільно. І раптом дізнаєтеся, що світло – це ви. Ви той самий сяючий простір, який ні в’ярмити, ні вдарити. І там – дотики, звуки, хвилі тепла й слова.

А що відбувається, як простору нема? Як він кудись пропадає? Насуваються зловорожі кути, неприязний сміх людський ранить, байдужість зокола вбиває. І тратиться шлях, і все, що ви маєте, видається непотрібним, безглуздим, зайвим. Із пружного світ робиться грузьким і гострим водночас. Простір зникає. Агов, просторе!

Чому він зник? Щось призвело до того, якась точка, що за неї ви мимоволі вхопились умом. І вона почала засмоктувати в себе життя. Подія, думка, враження перетворилось на схему. Втратило рух. Стало мертвою печаткою. І через те всі инші предмети згубили перспективу, їхні мертві ‘печатки’ теж придавили вас. Тобто, простір нікуди не дівся. Заплутався тільки ваш розум. Він сам покинув простір і став площиною. На площині всі дистанції межи предметами є несправжні, предмети ті заважають собі. Так і в вашій душі все раптом збилося в купу, стало важким, непроникним, холодним.

Природна дистанція – це коли ні за що не хапаєшся. Увесь ваш гамуз, що хоче втриматись у площині розуміння, викиньте геть. Туди, у безодню. Без жалю. Ви знайдете перший ‘гачок’, першу точку, з якої все почалося, яку обсіли, оточили инші предмети – не предмети власне, а їхні образи. Кидайте й його у прірву. Дайте йому дорогу – хай собі пада.

На деякий час депресія ваша посилиться. Ви ж бо відірвали частину себе (так вам здається). Але відкрию тайну: справжнє ‘Я’ не приносить страждань. То були не ви. То було взагалі ніщо, аберація. Біль мине за годину чи дві.

А предмети, що їх ви кинули у безодню, спокійнісінько собі живуть у справжньому – вільному – світі. Жиють і житимуть.

У депресію заганяє наша прив’язка до будь-чого. Депресія – ознака того, що ми втратили дистанцію. Депресія – це насправді показник могутньої сили життя, що струменить через вас, але якому ви закрили шлях власною схемою, через що відчуваєте тиск, і він видається вам кінцем світу. Кінець то він безумовно настане, але аж ніяк не світові, а мертвій схемі, що ніколи не вмістить у себе цілого життя. Площина не забере простір.

Якщо це спокійно, в тиші та уважно усвідомити, ви побачите, що займаєте місця значно більше, ніж ваша депресія. Фактично, ви займаєте цілий світ, а вона – неправильне про нього уявлення. Подякуйте їй за те, що вона ще раз нагадала про вашу велич. (Не в сенсі мегаломанії, звісно, а в сенсі маштабу того потоку, який і є вашим справжнім ‘я’, і який не може буть ототожнений з судженням.) Її величність депресія, скинувши маску, постає як його величність усесвіт.