Матерія

Ви кажете, нас оточує ілюзія? І я кажу те саме.

Ми торкаємося навколишніх предметів, бачимо їхні кольори, відчуваємо їхню вагу, і вони займають місце у нашому просторі. Вони також відбиваються в наших думках. Вони народжують нові образи й нові думки. Все це – ілюзія.

Проте не є ілюзією енергія, що тече крізь нас і дозволяє сприймати як ті предмети, так і власні думки, що вони в нас пробуджують. Думки, прагнення, мрії, бажання – все те суть модуляції нескінченної сили, в якій ми знаходимось. А отже, предмети як вияви сили – теж реальність.

Не як предмети. Як ключ до можливостей.

Чудо.

Надхнення.

Сам матеріял спонукає до багато чого. І ми беремо й втілюємо перетворений душею життєвий плин. Саме цей акт перетворення відчиняє двері у нове для инших людей. Творення – це поштовх, вияв сили. Ви написали книжку. Ви подали у ній цілісний світ без мороку й сумніву. І тим самим відкрили істинну суть.

Бува, чути голос:

‘Знову книжка із кардинальною відповіддю на всі питання? Кардинальних відповідей на всі питання не буває!’

І все ж така відповідь є. Це – ви. Ваша наявність, ваше існування. Коли ви пам’ятаєте про себе, все ok. Ви існуєте? О, стривайте, дайте-но згадаю, я був заклопотаний справами… Так, звісно – існую! Що ж, тепер добре. Ви – прат’єкабудда, і чудово знаєте, що пам’ять про себе у будь-яку мить життя і є правильним ходом речей. Тоді ви у згоді з тао, з Богом, з Абсолютом, з душею і з духом. З царствами підземними й небесними, з зірками й мікрочастинками. З усім. Ви присутні у світі.

Хіба не диво?

Ви творите світ власним диханням, кожним рухом, кожною думкою. Картина, що ви її намалюєте, вмістить у себе вічну потугу життя. Слово, що ви його мовите другові, стане безсмертним дороговказом і привітанням. Тому що ви малюєте й промовляєте свідомо.

А що трапиться, коли не ви викликатимете й ліпитимете матерію життя, а вона вас ліпитиме? Тоді царюють злісні, сатанинські сили. Чому злісні? Тому що вони сліпі. Беремо, приміром, письменника. Він насолоджується словом, відчуває його як ніхто. Слово платить йому зустрічною прихильністю. Воно відкриває письменникові таємниці, які не довірить простим смертним. Письменник у захваті. Він реально перебуває у стані блаженства. Слова самі, без будь-яких зусиль приходять до його свідомости, виструнчуються, сяють, пульсують, повняться силою. І ось він вирізьблює у книжках небувалий світ, до якого сам є ніби ключем. Але не він керує словами, а демон. Демон слів – нескінченний вир того дійства – засмоктує його все далі й далі. Письменник, коли він не знає, навіщо й куди йому прямувати, втрачає себе. Він робиться іграшкою феєричної сили слова.

І раптом усе зникає. Ти один у безлюдному, тихому місці. Немає навіть зірок – навколо суцільна, якась непроглядна темрява. Немає світла і звуку. Каменюки, що ти їх обережно намацуєш, довго тебе не пускають нікуди, аж доки, здається, ти знайдеш коридор. Ти наче сліпий. Ти не віриш у те що сталося. Але шерехаті скелі дуже реальні. Морок і ватна тиша – не сон. Не сон!

Це стан. Його йменують різно: забутість Богом, прокляття, падіння, нікчемність.

Ми навшпиньках підкрадаємося до суті.

На початку всіх усвідомлених вами доріг лежить стежка від вашого ґанку у сад. Ви доглядаєте цю невелику ділянку землі й тримаєте в порядку дім. Якщо він, цей дім, раптом з якоїсь причини щезає із вашого серця, ви кидаєте його як непотріб і рветесь у мандри, захоплені видивами палаців, то ви вже померли. Бог – чи назвіть цю силу як хочете – незабаром відніме в вас здатність бачити й чути, любити і розуміти. Чому? Бо любов, розуміння і відчуття не належать вам особисто. Вони протікають вами, як річищем, але ви закрили їм шлях. Відкинувши дім, відкинувши сад – джерело розуміння й любови.

Матерія, якщо детально в ній розібратися, є порожнечею. Це сукупність наших вражень, зареєстрована органами наших чуттів форма. Але є те, що наповнює форму сенсом – образ. Це образ динамічний, що міняється і лишається водночас собою, і він є зарядом енергії, який вас гріє й освітлює ізсередини. Саме в образах концентрується творчість. Саме образи є очима Бога. Образи наші кістки, наша плоть (умовно кажучи), а не щось добачене зовнішньо. Брязкіт, блиск, мерехтіння зовнішнього гіпнотизує, зачаровує, захоплює людину, що вважає себе вже ‘творцем’, а потім розступається, гине й лишає людину сам-на-сам із її безглуздям.

Пізніше, коли ми трохи прийдемо до тями у глухій і темній ущелині, ми зрозуміємо, що образ ‘себе – творця’ ми зліпили з часток зовнішнього хаосу – блискучих, але примарних; ми зліпили себе із відбитків, луни, уривків чужих розмов і рухів. Ми не маємо того, що можна б назвати правдивим ‘я’. І починаємо, намацуючи руками навколишній простір, те ‘я’ шукати. О ні, ми шукаємо не зовні! Ми вже порозумнішали, чи не так? Ми знаємо, що справжнє ‘я’ з’явиться, як щось всередині нас, як блискавка ‘від сходу до заходу’ за словами мудрого Ісуса, який провіщав учням своє повернення. Що він мав на увазі? Ну звісно, пробудження істинної людської природи! Жодний фальшивий пророк, жодне хоч як лискуче вчення не в змозі зайняти її місце. Ваше місце.