Туристи чи господарі?

Хто ми в цьому світі? Вічні страждальці? Прибульці? Перехожі? Школярі? Раби, приречені на безглуздий труд? Хто ми? Чи безтурботні споглядачі прекрасного, що лишень через помилки псують свій небесний стан, і ці помилки – ніщо, так само як нічим є наші страждання і сама смерть? Цікаво розібратися.

Небесний стан – базовий, звичайно. Все инше є ілюзія.

Чому?

Тому що він всеохопний.

Це означає, що де б ви не були, що б не робили, він завше із вами. Він – то ви.

Викидають нас із того стану неприємності. Як вони виникають?

З неправильних рішень та вчинків. Неправильні рішення та вчинки стають можливі через розхитану, неповну нашу увагу, послабленість, яку спричинено, загалом, недосконалим умінням взаємодіяти з життям – з усіма його проявами. Життя – вчитель. Життя – Бог. Зменшуючи його, принижуючи, ‘урізаючи’, ми відчуваємо біль і дискомфорт. У такий момент треба негайно зупинитися й заспокоїти розум, ніби розправляючи, розгладжуючи його, щоб він знову міг спокійно відбивати увесь світ без жодних винятків. З цього прямого й суцільного сприйняття знов народиться чиста дія.

Скажіть, хіба турист, головною ідеєю якого є саме переміщення, відкриття нових і нових краєвидів, має оте пряме й суцільне сприйняття реальности? Авжеж ні. Він женеться за ним, міркуючи, що ось наступне враження створить цілісну картину. Женеться й женеться. А воно тікає. Запах, колір, обрис, обличчя, що зустрічаються туристові на шляху й поповнюють його скарбничку відчутого, дивним чином не об’єднують світ, а навпаки, подрібнюють його. І ті самі враження, здобуті ним, виявляються все більш крихкими і втікають, мов пісок межи пальців. Від них залишаються хіба тіні, присмеркові згадки, і жага туриста до яскравих відбитків зовнішнього світу спалахує з новою силою. Він їздить, носиться туди й сюди, хапається за людей, за городи й замки, за скелі, за ріки й моря, за книжки, артефакти, таємниці, чудовиськ і місця забуття, і ніде не знаходить спокою.

Звичайно, ми маємо на увазі туриста в широкому розумінні. Не лише того, хто спакував речі й рушив потягом або літаком до екзотики. ‘Туристи’ – всі, хто шукає ‘незвичних’ вражень. Щось у душі муляє їм, підказує, що зоставлені сам на сам із собою, вони вестимуть нудне й виснажливе життя. Тож туристи виснажуються у своїх подорожах – необов’язково фізичних. Хтось занурюється у царину мистецтв, полюючи на дивні образи, хтось кидається у екстремальні витівки щоб збудити мозок, зазвичай сонний, хтось прискіпливо вирішує наукові загадки й т.д. Усі ці різновиди допінґу задовольняють людину лише частково, і вона про це знає. Але вважає, що обраний нею шлях таки виведе до ‘чогось більшого’.

Чи варто казати, що цього ніколи не станеться? Тільки прийнявши свою нецікавість, свою сірість і щоденність, прийнявши смиренно той факт, що ми, можливо, у житті своєму ніколи не побачимо того ‘екзотичного чогось’, до якого так прагнемо, ми отримаємо шанс стати цілісною, повною істотою. Так-так, випробування нудотою, щоденщиною є порогом до самих себе. А до того ми є зфальшованими, хоча може й яскравими ззовні людьми. Ніхто не хоче жити нудно. Це можна зрозуміти. Але ми можемо принаймні не брехати – бо ж брехня робить нашу нудоту подвійною, чи не так? Тож зменшмо її, не граймо ролі ‘гробів поваплених’ – тих, хто будучи мертвим, вдає із себе живого. Скажімо чесно: ‘Так, я – ніщо’.

От, уже легше. Не треба більш витрачати сили на гру. І тепер, з цієї точки ‘нічого’, ми добре бачимо все навкруги. Увесь той судомний ‘туризм’, нескінченну гонитву за поверхнями. Це викликає подив і навіть сміх, а далі – печаль, бо ми стільки часу звели на оману! Тепер, дивлячись на незнайомі предмети (незнайомі тому, що вони вже не оточені нашими уявленнями про них), незнайомі обличчя й пейзажі, ми питаємо в себе, а чим же все воно є насправді? Рекламні буклети, провідників, настанови відкинуто. Посередників більше нема. Ви і світ.

І ви раптом відчуваєте, що світ поміщається в вас без усякого труду. Ви спілкуєтеся впрост, приймаєте одне одного цілком. Якою мовою спілкуєтеся? Я не можу вам цього сказати. Ви дізнаєтесь це, коли припините бути туристом і вийдете з потоку нав’язаних вам вражень.

 І замість далекого чудовного замку, що манячив десь попереду, ви відкриваєте в собі – у вашій розумовій сфері, у вашім вогнистім серці – не те що замок, а цілу країну, планету, галактики – немовби вселенські пружини, явлені божим променем. Охайне, чисте житло, сповнене мудрости. Ось ваша земля й ваше родинне вогнище. Воно завжди разом із вами. Ви їздили в далекі краї у пошуках того, що мали в собі – лишень не дослухалися до нього. Вам більше немає потреби бути туристом. Ви – господар, незалежно од місця й ситуації, в якій опиняєтеся. Кожного дня ви обробляєте свій родючий ґрунт, кожного дня дивитеся на сонце й благословляєте його за ту ласку, що воно вам дає. Вітаєте річку, розмовляєте з травами. Радитеся із деревами, надихаєте хмари й бережете вогонь у своїй дивовижній оселі.

Подорожуючи, ви маєте все багатство світу при собі. Ранки й вечори, весни й осені, зустрічі й розлуки дані для того, щоби цей дар збагнути. У житті не існує певної точки, важливішої за инші. І лише усвідомлюючи це, ми можемо перебувати будь-де, не виходячи із власного дому – серця.