Парадокс

Ви займаєтеся корисними, позитивними справами. Иноді вони можуть бути важкі, але ви знаєте, що вони конче необхідні світові й що зробити їх можете тільки ви. Вам хотілося б встигати більше, діяти краще. Це є предмет вашого труду, ваших занять – удосконалення свого вміння. Це займає ваш час і ваше життя.

Але на одній з вами планеті існують речі, здавалося б, неможливі. Існує вбивство. Грабунок. Існують війни. Існує безжальна наруга з природи, що її людина вважає за нормальну поведінку. Більш того, ми бачимо начебто ‘наукове’ її обґрунтування. Інтелект вимислив купу теорій, що виправдовують руйнацію як буцімто ‘частину життя’. Тобто чорне називають білим. Хіба не парадокс?

Немає нічого дивного, що внаслідок таких пояснень люди хоча й ставляться до війни здебільшого як до факту трагічного, але їм геть не спадає на думку твердо покінчити з війнами раз і назавжди. Вони міркують, що може колись, за якихось обставин війни припиняться самі собою. Звісно, самі собою припиняться, але лишень за умови нашого спільного наміру. А щоб його осягнути, нам треба побачити всю картину життя загалом.

Війни не скінчаться, поки житимуть ідеї вбивства, помсти, загарбання чужого добра, коротше кажучи – ідеї насильства. Поки ці ідеї сприйматимуться як щось ‘природнє’. Ви скажете, ймовірно, що у тваринному царстві насильство теж процвітає – існують хижаки, які полюють на живі істоти і вбивають їх. І в якийсь диявольський спосіб це зав’язане так, що від убивства залежить їхнє власне життя. То правда, але вона не є підставою нехтувати відповідальністю за власні вчинки. Ми – люди – якщо бачимо неможливість бути вбивцями, ґвалтівниками, злодіями, бо це суперечить нашій суті – не будемо ними: така є наша воля. І ця зміна, це рішення по-новому відкриє нам очі на світ – ми побачимо, що картина природи, де один жере иншого, залежить і від нас, від нашої поведінки й нашого впливу. Метаморфоза Землі може бути дивовижною, але починати люди мають із себе.

Якщо можеш не допускати у своєму житті насильства – не допускай його, – це рішення має бути прийняте персонально кожним із нас. Там, де це можливо для тебе, – не руйнуй життя! Скажіть це собі, зверніться до себе. Що ви в силі зробити для зменшення вбивств на планеті Земля? Не виключено, що кинути їсти м’ясо не буде для вас важкою справою. Або ж ви маєте фінанси для того щоб полегшити долю тварин, які страждають через людей. Або володієте інформацією про конкретних людей, що опинилися у біді, й можете поширити її – способів допомогти життю на цій планеті є безліч. Прат’єкабудда, входячи в себе, заспокоює розум і дивиться в світ. Він бачить шляхи й методи впливу, і розраховує тільки на власні сили.

Отже, ми бачим війну. В той час усередині нас розквітають квіти благословіння. Чи можуть існувати в одній тій самій реальності творення і бридота руйнації? Ні, не можуть. Енергія Бога, що струменить крізь нас, або примножується у любові, або розпорошується у ніщо. Ми – той канал, що може буть або чистим, або із затором бруду. Бруд – несвідомі кавалки нашого ‘я’ – спричинює хибний маршрут для нашої сили, і ми руйнуємо світ.

Війна – унаочнений шлях в нікуди, смерть для великих спільнот людей, а саме – засад, на яких будувалися ці спільноти, бо вони не є відповідними стану речей. Усю відому нам з вами історію людство нищило всесвіт. Нехай же нас не дивує, що у самому людстві існує розділення, секти, держави, концепції, що люто ворогують між собою й призводять до безперервного ґвалту, шаленства і крови. Природа просто вертає нам нами ж пущений (хай несвідомо) бумеранґ ненависти.

Для тих, хто опинився у вирі війни й розуміє її сутність, війна – це контрольована дурниця. Свідома людина контролює всі свої переживання та відчуття стосовно ситуації, в якій вона опинилася. Така людина бачить, що своїми реакціями, мотивами й діями ми формуємо те, що називається ‘зовнішнім світом’. Якщо ми переймаємося психологією нищення, станом війни (а це є стан безперервного насильства), то ми його транслюємо назовні, й нема на те ради. Влаштовуючи навколо себе розпад, руйнування, обернення на ніщо своїх життьових імпульсів, культивуючи самознищення, ми перетворюємо зовнішній світ на пустку, на фантом – ненадійний, брехливий і такий, що насправді не існує.

Як же нам, прат’єкабуддам, бути, знаючи, що все зовнішнє є неіснуючим? Боротися з оманою, використовуючи її ж засоби – рекламу, обіцянки, логічні доводи – те, що випливає з добре знайомих, звичних речей і ними ж обмежене? Так, усе це ми візьмемо до арсеналу у разі потреби. Однак воно є фраґментарним, частковим, відносним. Абсолютним у даному випадку є наше ‘я’. ‘Я’ – вікно у повну реальність, у вічність. Перебуваючи серед фантомів, ми власною уже присутністю міняємо світ, окремі заплутані частки його гуртуємо так, що вони вливаються у спільне, радісне поле. Безглузді кавалки більш не безглузді. Ви даєте їм музику власної дії. Музика – в вас. Акценти міняються, світ розквітає й приходить у рух. Якщо ви разом із самим собою – ви є коренем і джерелом, що перероджує світ. У глибині вашого серця немає часу, ви дивитеся на картину життя, що розгортається перед вами, з позиції вічности. Вічність, любов обіймає все.

То що б, здавалося, робити? Чи можемо ми щось робити взагалі? Час зупинено. Отож, нічого не може й відбутися? Якраз ні. Подія – поза часом. Вона вічна й абсолютна. Звісно, ми говоримо про справжню подію, а не імітацію. Такі події народжуються просто в нас. Вони не подвійні, не несуть в собі фальшу і сумніву. Вони є природним рухом життя, що струмує крізь нас. Зло, машкара потворности розсипаються безсило перед нашим поглядом, коли ми єдині з життям. Картина світу з ірреальної стала реальною. Чуєте смак реальности? Його не сплутаєш ні із чим.