Набурмосена мудрість

Коли вам виставляють вказівний палець і кажуть: ‘У-у-у-у!’, роблячи при тім виразні глибокодумні очі, будьте пильні. В світі нема ‘У-у-у-у!’ Там все відкрито й ясно. Залежить тільки од нашої здатности прийняти. А що вам навіює такий, прости Господи, вчитель? ‘Ви не зможете. Без мене ви не зможете нічого!’ То брехня. А коли ви зрозуміли, що вам брешуть, ідіть від тої людини негайно.

Учитель – занадто дорогоцінне й делікатне явище. Він не має потреби вам щось накидати, єдине його бажання – ділитися тим, що він має чудесного. Бо те чудесне дане йому не у власність, він не буде ним спекулювати або купляти вашу прихильність. Те чудесне – вікно у світ, і як тільки ви зрозумієте це, вам нічого буде ділити – ані з учителем, ані з будь-ким іще. Бо світ – це спільна краса і життя. Усе, що може учитель для вас зробити – це підказати, як відчиняються пильні, зашкарублі вікна.

Розчахнути, а не зацуркувати. Відкрити широчінь, а не заслонити її собою.

Натомість вікна глибокодумних і набурмосених ґуру зачинені. ‘То казочки’, – заявляють вони про всіх, хто звільнився. ‘Ну, ми ж з вами знаємо, що свободи в цім світі не існує’, – змовницьки підморгують вони вам, втягуючи у власну гру, обіцяючи хоча й не свободу, але певний комфорт і ‘велич’ – у тіні, звісно, їхньої особистої ‘величи’. Вони пропонують вам надійну фортецю від життєвих негараздів, а це вже чимало, хіба не так? Вони впевнені, що ви купитеся. Але штука в тому, що свобода у світі є. Саме у цьому світі, бо ‘иншого’ світу немає. А те, що вам транслюють подібні наставники – елементарний страх.

Загроза вселенської катастрофи. Загроза війни. Вічного полону. Вічної бідности. Вічного знущання з боку смертоносних сил. Змова злих геніїв людства. Иншопланетна загроза. Усі ці речі об’єднує відчуття небезпеки, що насувається. Страх – спільний їхній знаменник. Але даруйте, воно ж нецікаво. Що у страху нового? Нічого. Страх завше той самий – дурний, що в’яже по руках і ногах, затьмарює голову, змушує ловити дрижаки – і край. То чи варто безперервно жити із відчуттям загрози?

Цей абсурд перекреслює все що можна. Тому ви одразу бачите ту брехню, підводитесь і полишаєте псевдоучителя сам на сам з його страхом.

Так. Тепер звернімось до себе. З якого дива попався вам той ‘ґуру’?

Таки ви не певні себе, ви шукаєте щось ‘спеціяльне’. Світ перед вами, але ви його не уздріли. Кисло. Якийсь болотяний настрій, ні? Щось гнітиться в вас, не знаходить місця, буксує. Ви загибаєте в трясовині. Наче світло і сонце поруч, але ви його чуєте мовби навпомацки, і воно не пронизує вас. Що робити?

Звісно, не бігати штучним жевжиком, ховаючи від власного розуму те застояне болото. Ви – перетворившись на око – входите в себе і уважно придивляєтесь. Що там за краєвиди, що за пейзажі? Чого терпне свідомість і немає чим дихати? Що за дим, що за сморід? Що за кайдани на руках і ногах?

Хто посадовив вас до в’язниці?

Думки. Цей ‘хтось’ – ваші власні думки передовсім. Саме там коріння отих страхів, що в вас намагався роздмухати псевдоучитель. Подивіться-но – ви його маєте у собі!

Брехню у вигляді мудрости. Якийсь фальшивий пророк усередині вас влізає на трон і починає віщати. ‘Зберіться! – каже він. – Зберіться, люде, у єдиний кулак і протистаньте силам темряви. Укріплюйте власну фортецю. Зводьте мури – ще і ще. Перестороги воїнів, що билися зі злом, хай будуть вам напученням! Не виходьте зі свого замку, пильнуйте рубежі’.

Стривайте, хто ж отой ворог?

А просто – білий світ.

Але ж світ то є ви. Отже, ви б’єтеся із самими собою. А під’юджують вас до того думки. Ваш внутрішній несправжній ‘ґуру’, який сам страшенно боїться. Тобто, одна частина вашої істоти боїться иншої її частини. Чому? Тому що не знає її. Ви не знаєте себе – отут причина виникнення думок, що сіють хаос і паніку, причина поганих настроїв, розпачу та пригноблености. Якщо ви вслухаєтеся уважно в голос ваших ‘мудрих’ думок, то побачите, що всі вони крутяться мовби зіпсута платівка, повторюючи як мантру, що світ небезпечний. Перевірити це на словах – у розмовах з думками – не вдасться. Ви можете вибрати одне з двох: або погодитися з думками, або піти й розвідати самостійно те, про що вони кажуть. У першому випадку ви зостаєтесь невільником страху. У другому – невідомо що. Невідоме теж навіює страх, чи не так? То чи є різниця?

Є. У другому випадку ви не слухаєте зіпсуту платівку. Ви дієте.

Дія – ось ключ.

Фантастичне й неповторне відчуття дії! Саме від нього застерігають обскурантські вчення. Застерігають, тому що визнаючи дію, вони визнають власну непотрібність. ‘Псевдо-ґуру’ залишаються в порожніх авдиторіях. І з сумом дивляться на щасливих людей.

– Куди ви? – волають вони. – Щастя – то небезпека!!

Але ми краще за них знаємося на щасті, бо вже перебуваємо у ньому. Коли діємо. Це правда, що дія не має підґрунтя, що вона виростає із самої себе. Це правда, що дія непередбачувана. Що вона незалежна. Щоразу унікальна. Дія – це творчість.