Ми у вічності

Я думаю, кожного з нас (частіше або рідше) захоплює медитація праці. Коли віддатися повністю якійсь роботі, час зникає. Це – вічність. Повертаючись до звичного, ‘буденного’ життя, ми здебільшого не пам’ятаємо про неї. Ми дивимося на результат праці й кажемо: ‘Вдалося’. Кавалок, зроблений нами – то локальне втілення абсолюту, що стало можливим через відсутність нашого еґо протягом дії. Бо якраз еґо спотворює чисту силу життя. Звужує світ. Обтинає потоки світла і вносить темряву. І от, дивлячись на плід наших рук (уяви, думки), ми бачимо в ньому частку довершености, якої (вважаємо ми) нам самим бракує. Виникає чуття, що ми недостойні своєї ж праці. Вона підіймається перед нами у недосяжну вись. Вона – то гармонія, а ми, віддавши її назовні, лишаємось порожніми, беззахисними, із сум’яттям в душі, що не може полинути слідом за власним витвором, і буття, таким чином, ділиться безповоротно надвоє, колеться на ‘досконале’ й ‘недосконале’, і суджено нам – існувати в ‘недосконалому’, у безнадії, у розпаді, вимолюючи осяяння, жеби хоча б на час праці, на час медитації звільнитися од гріха.

Це тому, що наше життя складається з двох дуже різних станів. Один – то хаос. Там ми невпевнені, розгублені і слабкі. Другий – гармонія. Коли пропадає еґо й ми щасливі у світі. Але це щастя, пов’язане із створенням чогось, милого нашому серцю, зникає коли ми вертаємось у крутіж повсякденного існування. Дрібниці шпиняють нас звідусіль. Тисячі різних думок, вражень, настроїв псують наш спокійний лад. Поки ми працювали – була тиша, внутрішній зір бачив єство речей, голова безпомильно знала, що і до чого, руки робили, і все те було узгоджене. А тепер… Здається, ми змушені до нескінченних зайвих рухів і зайвих слів. Ми знаєм, що це неправильно, але не знаєм, як бути. Як жити з нерозумінням, жорстокістю, холодом? З не-влучанням у ціль? Ми пропадаємо в цьому світі сірих, безглуздих справ.

Але час замислитися над тим, хто є оті самі ‘ми’. Хто це? Хто переживає дискомфорт? Ваш розум? Ні. Розум бачить, констатує, підтверджує, але йому не болить. Серце? Ні. Воно, як і завше, ладне любов’ю своєю зігріти світ. Ваша душа? О! Так, то ваша душа б’ється, хоче з’єднати нетривкі частинки звиклої для неї картини, порушеної холодним вітром! Це їй болить, чи не так? Це її крила обтяті, бо у хижацькому, злому навколишньому існуванні стається будь-що, стається те, проти чого вона не має зброї. Душа збудувала храм вашої мрії, але той храм не приживається серед байдужих і буденних людей. І душа страждає.

Розгляньмо це уважніше. Ваші картини життя – ваш храм ідеального світу – є статичним. Не в тому сенсі статичним, що він геть нерухомий, а в тому, що то є модло, яке душа придумала і якому тепер служить. Тож служить вона наразі не світові, а лише тому, що сама ж збудувала. Ось воно, еґо: замкненість у собі! І саме оця закрита, статична структура, в якій циркулює вільна по суті енергія, і завдає болю. Душа болить тому, що її частину загарбало еґо. Душа несвобідна. Тому її так бентежить і зовнішнє, повсякденне, і так тривожить внутрішнє – той ‘канонічний’ храм, якого насправді немає. Той храм – лише обличчя вашого еґо. Той храм – лише декорація.

То що ж таке еґо? Застій. Перепона. Байдужість. Страх. Інфантильність. Смерть.

Еґо – наша недосконалість.

Єдиний шлях подолання еґо – визнати власну недосконалість.

Немає ніякого ‘храму душі’. Немає байдужих, холодних людей навколо.

Відкрийте очі.

Вам страшно?

Авжеж.

Страшно побачити те, що ви – зовсім ніякий не особливий. Страшно збагнути, що досі ви були сліпцем. Саме цей бар’єр – бар’єр власної нечутливости – й відділяє вас від гармонії, яка усюди. Нечутливість породжує морок, хаос і сумнів. Нечутливість завжди прикидається чимось иншим, вона боїться визнати себе тим, чим вона є – нечутливістю. Вона будує усякі храми з несправжнього каменю, вона говорить несправжні слова. Ви розчаровані, що всі ці пишні конструкції виявилися нічим? Що ж, доведеться переступити й через розчарування.

Страх, розчарування… Що там іще? Мізерність? Переступайте й через мізерність.

Ні страх, ні розчарування, ні мізерність не є вашими. Усе це вихватки еґо.

Добре. То з чим ми зосталися? Хто такі ‘ми’? Хто такий ‘я’?

Культура говорить нам, що кожна людина унікальна, її індивідуальність — то неповторний скарб. Водночас і культура, і життя кажуть, що еґо — це погано. Проблема в тому, що ми повсякчас (заки душа не ввійшла у спокій) плутаємо індивідуальність та еґо. ‘Моя особа! – кажемо ми. – Моя непересічна особа! Звільніть дорогу!’ Це й є, власне, голос еґо. До індивідуальности, до вашого справжнього ‘Я’ він не має жодного стосунку. Індивідуальність — завжди як струна, вона уважно дослухається до світу і перетворює відчуте, а не глушить світ вимогами. Вона приймає й віддає так, як ніхто инший. Еґо, навпаки, усюди однакове. ‘Дайте мені! Я хочу це. Я хочу те! Мені належить! Я маю право! Я вам покажу те, чого ви ніколи не бачили! Я!.. Я!.. Я!..’ За цими словами нуль. Якби було не так, ці слова не звучали б.

Зробимо підсумок. ‘Храм’, що ви його зводили – то була хибна система координат; тепер її не існує. Ця довільна система — ‘халтура’ еґо, замаскована хіть уваги (і шани) з боку громади. Ваша жива душа – то і є храм, і він повсюди. Не має значення, ‘гірше’ чи ‘краще’ ви щось робите, не має значення осуд чи хвала людей. Ваша творчість – то є ви самі. Разом з усіма помилками й хибами, що елементарно зникають, коли ви собі довіряєте. Довіра собі. Довіра людям. В цьому, і тільки в цьому гармонія: струн-людей, струн — живих істот, небесних світил, думок, просторів і намірів. Сила її така, що голос Бога ллється крізь вас і лишає відбитки у ваших діях. Гармонія — шлях безсмертя, шлях вічности. І от, перебуваючи там, у вічності, ви реферуєте те, що говорить вам Бог. Звідки береться той голос? Із вашого ‘я’, суть якого – тиша. Не мертва тиша провалля, а ПОВНА тиша зерна. І з того живого, чуткого мовчання являється слово. Коли ми знаходимось у тій тиші, перебіг часу сприймається нами як розвій власної думки, а серце обіймає все від початку до кінця. Ми прийшли в такий спосіб туди, звідки вийшли, але — в повній свідомості.