Вибору немає

Почнемо з очевидного. Вибору в нашому житті немає. Ми живемо.

І це безумовний позитив. Хіба ні? Триває наше сприйняття величезного світу, напоєного токами різноманітних сил, повівами думки, що безкінечна у своєму леті й забарвленні почуттям, що може квітнути любов’ю, як увійде нам в серце. Ця тривалість не вимірюється, бо є поза всяким виміром.

Гамлет питається: бути чи не бути? Тобто те, що він живий, для нього вже не має цінности, він втратив розуміння себе, він шукає основу, яка забезпечила б сенс його почуттям і прагненням; його свідомість роздвоєна. Життя роз-тотожнилося із буттям. І з’являється ілюзія, ніби поза життям є ще щось, а оскільки ми не можемо його збагнути, воно вселяє острах. Звідси – неспокій, непевність себе, безсилля. Від безсилля люди, бува, накладають на себе руки.

Жити чи не жити? Якщо ви обираєте не-життя, вас попросту не існує. Це не вибір, це небуття. Тому що ‘жити’ й ‘бути’ – одне й те саме. Думка про те, що, полишаючи життя, ви нарешті пізнаєте справжнє буття і – пан чи пропав – але якось визначитеся у всесвіті, є тільки формою відчаю, втечею від себе. Ні, визначитися слід у цьому житті, з цим оточенням, з цим часом. То ваш час.

Постає найважливіше питання: як це зробити? Коли ви вже роздвоєні, а то й розділені на безліч шматочків, і кожен волає: ‘це я, я справжній!’? Де орієнтир?

Він, природно, має бути незалежний од усіх тих шматочків. Від усіх тих ‘я на роботі’, ‘я в ліжку’, ‘я на прогулянці’, ‘я у мріях’, ‘я злий’, ‘я добрий’, ‘я нікчемний’, ‘я незбагненний’… Він перебуває у тиші, він неподільний і одночасно є всім, що ми тільки можемо собі уявити. Це так, ніби безліч голосів злилися у єдиний звук – надто потужний, щоб вчутися, і він стає мовчанням, або ж усі кольори склалися в біле сяйво – невичерпне світло.

Потік-ріка, джерело життя: ось його ймення.

Ви думали, точка зору стоїть на місці? Ні, вона тече. Вона є собою у безкінечних переливах-хвилях, вона дихає. Так і людина, звільняючись од штампів, що її обмежують, перетворюється на суцільний рух. Ми часто мріємо про свободу. ‘Пізнаєте істину, й вона звільнить вас’, – каже Христос. І ми шукаємо істину, те вирішальне слово, ту єдино правильну думку, той універсальний настрій, щоби покласти їх до кишені, але намарне; істина не у статичних об’єктах. Істина – течія. Це заскакує нас, коли ми вже звикли до конструкцій, схем, вказівок та призначень. Але якщо ми будемо терплячими, витримаємо поневіряння власного розуму, пересвідчимося на собі, що іншого шляху нема, то обов’язково вийдемо на берег ріки життя.

А ті, хто не витримав іспиту? Вони просто відклали свій старт. Ув’язнені кліткою власних думок, ці люди залишаться нерухомими доти, доки забуте ними їхнє ж цілісне ‘я’ не повстане. Йому набридне висіти в темряві, без ужитку, без того, щоб дати світові промінь любови, й воно безжально змете своїм вихором все, що людина ‘надумала’. Це стається тоді, коли енергія наших безцільних думок і абсурдних дій зійде, наче крізь пальці пісок. Натомість приходить вічная сила: душа. Крутитися в замкненім колі не дуже приємно, авжеж? Єдине, що змушує вас це робити – ілюзія того, що от-от ви вхопите файну морквинку (статус межи людей, гроші, кар’єру, друзів, надзвичайні здібності, кохання), яка манячить у вас перед носом. Енергія скінчується тоді, як скінчуються усі прийоми, намислені вами щоб ту морквину піймати. Як зсякає енергія, ви розумієте, що і морквину придумали ви – у реальнім світі її не існує. О, що ж є в тому реальному світі?! Шокований розум відкриває справжню картину, він вражений і захоплений одночасно.

Виявляється, не існує кордонів між вами та иншими. І все, що ви робите – віддаєте усьому живому добро, віддаєте вільно – бо кордони відсутні й нема чого тримати в собі й повсякчас лічити. Так само усі істоти віддають добро вам. Не існує вибору: жити чи не жити, дарувати добро чи ні, бо воно – наша суть. Воно – нескінченність.

І сила.

І от ми стоїмо перед фатальністю, невідворотністю власного життя і добра. І не знайти нам сховку, куди б ми могли залізти й сказати: ‘я – не я!’ Ми голі перед Богом. Бог усевидющий. Бог – це світ. А ми невмирущі.

Нам заважає прийняти це еґоїзм. У світі є й дружба, й кохання, але не придумані нами. Вони просто є. У світі є багато речей. Чи хочете їх уздріти? Тоді вам треба сказати adieu еґоїзмові – звичці бачити все лиш в один усталений спосіб. Ця звичка спричинює нечутливість до інших. Еґоїзм – помилкове іґнорування світу. І, як усяка помилка, він спричинює біль. Не світ насправді диктує вам щось, а саме ця помилка. Оскільки ж ви зі світом єдине ціле, то від фальшивих наказів чуєтесь зле. От що варто збагнути. Вас – безкінечну істоту – неможливо запхнути у рамці.

Альтернативи життю немає. Вискочити з життя – означає щезнути. Але те, що є (а ми є), не щезає. Навіть коли ви, як вам здається, вбиваєте себе, ви все ‘дно живете.

Й нема на те ради. Нема краю.