Від автора

Ми щодня змінюємо світ.

Єдине, чого ми найчастіше не навчені, – розуміти це.

У школі нам кажуть, як сприймати й пояснювати все навкруги, щоб пристосуватися до світу, а подекуди на нього й вплинути. Та чи справжнє це розуміння? Ні, це тільки форма, шаблон, до якого звикли люди. Пізнати ж саме життя – залежить лиш од нас, особисто.

Навчатися треба, кажуть нам. Без навчання ми не будемо ‘успішними’, адекватними, розумними, програємо на перегонах долі, змарнуємо власне життя. І нам робиться страшно. Уже не варте нічого те, що ми хочемо знати – ціни набуває саме знання. Воно відділяє нас від предмета свого: від свободи.

Хто після школи навчається далі, бачить ієрархію викладачів, авторитети, схему наук і мистецтв. Йому треба вписатися в це середовище. Він мусить обрати власну доріжку. Біда лише в тому, що ця доріжка лежить не там, де є справжнє знання.

Не вчення з його фетишами, а життя – от що являє собою світ. Життя навчається, не роблячи з того щось виключне. Сам плин речей – якщо людина відкрита до нього – приносить знання. Хто ж нам дасть оті ключі? Хто напоумить зупинитися й побачити, нарешті, світ? Тільки ті ж самі люди. Не навчальні плани, не хитромудрі теорії й ориґінальні філософські течії, одне слово не схеми, вже створені постфактум, а ті, кого ми торкаємося, чий погляд зустрічаємо, чиє тепло приймаємо серцем.

Момент спілкування – найважливіший. Коли є контакт між людьми, зникають ієрархічні щаблі, зникають ‘вчитель’ і ‘учень’, а залишається істина, в якій перебувають обидвоє. Той, хто може щось пояснити, пояснює; той, хто може прийняти, слухає. Єдиний простір наповнює їх, і це простір свобідний. Тобто, правдивий вчитель робить учня вільним од себе, а не навпаки. Він підштовхує його: ‘Іди-но, це твій світ!’

Колосальна сила, що міститься у спілкуванні, сила світла – це творчість. Ви можете стати одним цілим із квіткою або хмаринкою, і з цього народиться божественний імпульс, непідвладний нікому й нічому, він вийде назовні у ваших діях як прояв любови. Ви можете стати одним цілим і з людиною – й те, що називається людською історією – справжньою історією, а не переліком убивств, грабунків і зрад – твориться саме так. В ній немає механічности, кожна її подія унікальна, має власне обличчя й колорит. То ніби нота у партитурі космосу.

Творчість – це примноження життя. Вона можлива щойно тоді, як розум чистий і цілий. Один християнський мудрець казав, що кожен день слід починати наново, ніби з чистого аркуша. І це – природний стан речей, коли ми не маємо приватної мети, яка нас обмежує, коли наше приватне життя народжується із життя загального. У такому житті немає страждання. Все там свіже, нове, початкове, цілісне.

Той, хто усвідомлює себе початківцем, долучений до творчости. Бо він єдиний зі світом, що неподільний на ‘вчора’ і ‘завтра’, на ‘твоє’ й ‘моє’.

Той, хто думає, що має знання, досвід, і цей досвід, ніби схованка, дозволяє йому почуватися безпечно, помиляється. Знання – це всього лиш фраґмент, і світ завше знайде чим вас здивувати. Насправді ми убезпечені, коли відкриті до життя суцільно, не вимагаючи від нього преференцій та не заганяючи себе у глухий кут власних догм. Звичку до догм породжено суспільством, і ця дурна звичка, руйнівна по суті, призводить до страждань і нещасть. Однак ми боїмося розлучитися з тими догмами, бо страх є їхньою складовою.

Суспільство рано хапає нас за барки й привчає ‘дорослішати’, себто приймати ці його правила та вимоги, приймати нещастя. І коли б не було творчого генія – сили, що стоїть за усім цим шумовинням, сили, яка веде нас, коли ми навіть того не знаємо, далі й далі і дозволяє витримати безліч випробувань – людство поховало б себе уже давно. Тепер час усвідомити в собі цю силу.

This World is not Conclusion – писала Емілі Дікінсон. Отож світ – гарний початок, чистий аркуш для дійства. Ми входимо сюди й бачимо людей наче зайнятими якоюсь ‘розмовою’, що не має змісту, і ця розмова не наша. Ми – починаємо. Всі країни й часи перед нами на одній долоні. Ми бачимо безнадійну розмову-спір між кавалками часів і суспільств. Ми бачимо це, якщо не втратили власний зв'язок із життям. І ми почуваємось самостійно серед усіх подій.

Відбувається поштовх, відбувається творення. Не залежна ні від кого людина – добра. Вона любить. Це дозволяє їй бачити речі як вони є, а не у кривім люстрі. А значить, те, що вона творить – придасться усім. Це називається мистецтвом. Мистецтво – плід бачення світу, і воно зберігає людську енергію в цілості, ділиться нею, веде й надихає. Така його роля. Проявів мистецтва безліч. Це не тільки картини або книжки, це сади, дороги, створені люблячими руками речі. Це також добрі слова. Це все те, де проявлено дбалість та увагу. І наш дух злітає.

Я люблю цю свою невелику книжку; сподіваюсь, і ви її полюбите. Для мене, як і для вас, вона є підтвердженням зовні того, про що я кажу, бо відкривається, розгортається переді мною незалежно, як відповідь на мою увагу, на мою любов. Вона нічого не вимагає й ні до чого не змушує.

Коли ми потрапляємо сюди, на сцену, де діють різнобарвні, різноманітні сили, стикаючись і часами ворогуючи, слухаючи й не слухаючи одна одну, скеровані кожна в свою далечінь, то застановлюємося щодо сенсу цього театру. І приходить день, коли ми більш не можемо серйозно на нього дивитися. Натомість у кожнім явищі, у кожнім вчинку бачимо одну й ту саму енергію, що, будучи звільненою, обертається на творчість. Усі складники того дивного альхемічного процесу, вибуху свободи, – перед нашими очима. Нам лишилося прийняти їх серцем.