XI. Розвиток.

На розвиток дитини ми звертаємо увагу, коли вона починає робити щось значуще. Якщо чесно, то після року всі запитують, коли дитина почала ходити, тому що це і є головною метою її фізичного розвитку. Та попри те, є ще й проміжні періоди, коли вона вперше підняла голівку, коли почала тримати іграшку в рученятах, почала перевертатись, повзти, стояти… Але це дуже розмито зберігається в памяті, тому що серед всіх проблем, що супроводжують раннє материнство дуже важко радіти будь-яким досягненням вашої дитини, адже все це якось посередньо порівняно з першими кроками. Але про це потрібно памятати та звертати увагу, тому що цей період ніколи не повториться. Добре, що ми живемо в час технологічного прогресу, коли кожен крок можна фіксувати на відео, а потім через півроку чи рік сидіти та переглядати, дивуючись, коли ж дитина встигала вирости.

Всім батькам здається, що час до року тягнеться дуже повільно. Ви чим скоріш хочете, щоб дитина повзла, сиділа та ходила. Всі наголошують, що то найскладніший період, але його потрібно найбільше цінувати, тому що після року, буде все інакше. Я згодна з тим, що все буде інакше, але, як навчитись цінувати той найважчий період саме тоді, для мене досі залишається загадкою, адже будь-яка мама хоче, щоб в дитини якнайскоріше нормалізувався животик, вилізли зуби, щоб вона могла вже нарешті доповзти до іграшки, перейти до іншої кімнати, самостійно і безпечно злазити з дивану, тримати ложку, пити з чашки та багато-багато іншого, що супроводжує весь процес її розвитку.

Десь від шести місяців, я зрозуміла, що моя дитина неабияка вперта та непосидюча, як її мама. Що в неї бунтарський характер, як в її мами. І дивлячись на неї зараз, півторарічну, я ні краплинки не помилилась у визначеннях, тому сварити її за будь-які шкідливі вчинки, мені здається марно, тому що на її місці я вчинила б точно так само.

Впевнена, що всі батьки, що лише знаходяться на стадії вагітності, малюють собі чудові картинки про чемну дитину, яка ніколи не буде розкидати білизну, кухонне начиння, не лізтиме до смітника, не чіпатиме недопалки чи собаче лайно в парку. Але ви запитайте своїх мам, якими були ви. Я з впевненістю можу сказати, що ви мало відрізнялись від теперішніх дітей, що прагнуть розвиватись, і наше завдання, як батьків, підтримувати їх в цьому прагненні і встановлювати діалог.

Але не все так добре в цьому періоді, як задається, принаймні для деяких мам. Памятаю, коли ми вчились ходити, то я мала змогу поспілкуватись з іншими мамами та перейняти досвід. Найбільше мене дивувала гіперопіка деяких матусь, через що їхні діти постійно впадали в істерики, а вони не могли зрозуміти причину несамовитих криків. Здавалось, що ті мами ладні носити клунок соломи за собою, аби мати можливість постелити там, де дитина мала б впасти. Вони добряче втомлювались від того, що їхня дитина всього хоче, всюди лізе, все чіпає та вважали це якимось покарання. Але справа в тому, що вони самі винні, бо зациклені на тому, щоб навчити дитину бути чемною та слухняною, якою дитина в принципі не може бути в такому цікавому віці.

Я ніколи не забуду картину, коли один хлопчик сидів в клумбі та копирсався в землі, а іншому, того ж віку, мама не дозволяла вийти не те, щоб за межі тротуару, а навіть сісти на теплу тротуарну плитку, пояснюючи це тим, що коли випаде дощ, то її син буде місити там болото. Мені було щиро жаль того хлопчика, тому що ця супер-мама вже зараз позбавляє свого сина щасливого дитинства, який в майбутньому буде або надто привязаним до неї, або замкнеться в світі гаджетів та компютерних ігор. Дай Боже, щоб вона прозріла!

Досі дивуюсь, що мами дуже бояться відпустити свою дитини. Особливо, коли вони навчаються ходити, бо дитина може впасти. Звичайно, що вона впаде, але для того в неї є руки, щоб мати можливість піднятись. Я й досі памятаю, з яким жалем дивились на мою малечу, коли ми вчились ходити, тому що вона повзала голими колінами по тротуарній плитці, коли вона падала, навіть якщо я була поруч. Але якщо тримати її постійно за руку, коли вона хоче ступати сама, то потім вона вашу руку не відпустить, коли вам це набридне. За той час я багато надивилась. І тепер знаю, що робила правильно, тому що дозволяла їй падати. Більше того, коли вона падала, то я не бігла миттю підіймати та жаліти її, якщо все обходилось без сліз, а допомагала їй у спробі самостійно підвестись. Так ми швидко зрозуміли, що після падіння, можна встати без мами. Я памятаю одну картину, коли хлопчик бігав на майданчику, перечипився за свої ж ноги та впав, але чекав доки мама прийде та підніме його. Ну, скажіть, будь ласка, що коїться з цим світом? Може нам потрібно більше довіряти інстинктам своїх дітей?

Моя донечка почала ходити в десять з половиною місяців. Відтоді її розвиток, як фізичний, так і розумовий, набрав стрімких обертів. Мені всі говорили, що з цього віку починаються «мамські веселощі», тому що дитина буде всюди лізти, а саме туди, куди не можна. Але з того часу мені стало набагато легше, тому що вона почала вчитись самостійності. Звичайно, що мені було страшно, коли вона вперше залазила на диван чи доросле ліжко, коли вона вперше пробувала скакати на ньому, коли вперше спробувала залізти на дитячу гірку і т.д. Серце калатало, як божевільне, але стримуючи її, оберігаючи від падінь, я не зробила б нічого хорошого для її саморегуляції. Не подумайте, що я настільки безвідповідальна мама, все було в безпечних межах, але навіть в цих межах неможливо обійтись без падінь, ударів та сліз. Що найцікавіше, здається, що дитина бється лише головою об якісь предмети, наче дитяча голова настільки важка, що магнітом тягне її донизу.

Мені дуже подобалось, коли з дітками на прогулянку виходили татусі. Одного разу я потрапила в таку чоловічу компанію. Вони дивувались, що я дозволяю своїй дитині залазити на дитячу лавку, на гойдалку, лише легенько підсаджуючи, що не допомагаю їй підводитись, коли вона впала без плачу. Один татусь мені почав жалітись, що його дружина вже б посивіла, якби таке виробляв їхній син, через що він з нею свариться, тому що вона не дозволяє йому ступити без неї кроку.