ІІ. Пологи.

Процес народження дитини окутаний масою страшилок. Його найбільше в житті бояться жінки, але чомусь не перестають народжувати. Це страшний сон для кожного чоловіка, і неминучий процес для вагітної жінки.

У всьому цьому хаосі і всеохоплюючій істерії, яку в більшості сіють родичі, я зрозуміла, що тут головне налаштуватись і зберігати спокій, що б не сказали лікарі. До слова, народжувати боляче, але не так страшно, як здавати кров з пальця.

Ще їхавши в кареті швидкої допомоги, яку важко було назвати допомогою та ще й швидкою, мене чомусь охопив небувалий сміх. Хіба не весело, коли ви їдете, а двері тої машини так торохкотять, що мало не відваляться. Хіба вас не веселила думка, що до ця карета напівдорозі перетвориться навіть не в гарбуз, а на купу металобрухту, і решту шляху доведеться долати пішки. Так, пішки, будучи при цьому вагітною жінкою, в якої вже відійшли води. Але Бог вберіг, як то кажуть, і ми таки доїхали до пологового.

Але то був скоріше істеричний сміх. Захисна реакція перед подіями, що неможливо передбачити.

Оформлення документів пройшло в гумористичній атмосфері. Медсестри виявились ще тими жартівницями. З того всього божевілля, я розбила термометр, стававши на ваги, бо просто забула, що він в мене під пахвою. Ваги не хотіли показувати точну вагу, і ми вирішили «на око» прикинути скільки б я могла важити без кількох літрів навколоплідних вод.

Коли прийшов лікар, я трохи була збентежена, бо він виявився чоловіком. Я  зніяковіла, бо вже тривалий період мого життя «туди» заглядав лише один чоловік. А тут доводиться розводити ноги перед іншим, знаючи, що за годину, а того й менше в нього буде інша жінка. Жарти жартами, але скажу, що через дві години, коли мене вже скручували перейми, мені вже було абсолютно начхати, хто туди заглядає, нехай би це був цілий табун інтернів.

Мало не пропустила один цікавий момент, якого стидаються всі жінки. Клізма. Ага! Вона ріднесенька. Про неї ви не прочитаєте в інтернеті, і вам мало хто про неї скаже. Таке враження, що її роблять лише в пострадянських країнах. І поки її не зроблять, народжувати зась!

На моє питання для чого це робиться, дуже цікава бабка-санітарка відповіла, що це більш естетична процедура, щоб конфузу не сталося, коли буде виходити дитина. Добре! Клізма, так клізма. Але це не робиться в спеціальному кабінеті чи палаті, що теж було б доволі естетично для породілі.  В моєму випадку, це було на кушетці в коридорі, біля туалету, який дякувати Богу, був спеціально для цього призначений. І для медперсоналу, що проходить повз, це абсолютно нормальна процедура, на яку вони навіть не звертають уваги. Але ви відчуваєте неабиякий сором, що б’є нищівними ударами по самооцінці. Хтось скаже, що я перебільшую, але в моєму випадку було так. І сам процес не надто приємний, хоча бабка-санітарка старалась якомога обережніше поводитись з моєю «самооцінкою».

Далі пологовий зал. Взагалі не розумію, чому вони розташовуються вище першого поверху. Добре, якщо в будівлі є ліфт. Але за будівельними нормами в двоповерховій будівлі не передбачається проектування ліфтової шахти, тому всі породілі, хочуть вони того чи ні, повинні доповзти до полового залу. Але я дійшла. В перервах між переймами, але дійшла. І всі доходять, бо народжувати на сходах не хоче ніхто.

Там вже була одна породілля, яка відпочивала на кріслі, та щось строчила в телефоні. Я подумала про себе «як?», вона ж тільки народила. Невже її нічого не болить? Я тут корчусь від болю, а їй нічого? Де справедливість? Добре, що наді мною змилувались і перевели її до палати, щоб я могла побути наодинці зі своїми переймами.

Спочатку я ходила. Але стояти на ногах при переймах дуже важко. Ноги не слухаються, і щомиті здається, що ви впадете. А падіння це останнє, що вам потрібно. Але поради вже досвідчених говорили, що таким чином дитина швидше просувається, тобто ви маєте можливість скоротити свої страждання. Коли мене побачив лікар, то негайно наказав лягти, аби дитина не билась головою об тазові кістки, що спричинило б виникнення гематом.

Я лягла, мені вкололи знеболювальне. Але катетор чомусь поставили на місці, де згинається рука. «І постарайся менше рухати рукою, щоб не проколоти вену!». Акушерка в мене була чудовою, вона була зі мною весь час, хоча не повинна. Але цей нелогічний жест з її боку я не розуміла. Хіба я мало страждаю? Так тут ще й це. Хіба не було б логічніше поставити його в малорухливому місці? Навіть я, людина без медичної освіти, це розуміла. На зауваження, мені відповіли, що я надто розумна, і думаю зараз не про це.

Є ще одна прикрість, що може статись з вами, і про яку не говорять. Вас може знудити. Та я вважаю це найменшим, що вас може спіткати при всьому процесі, попри клізми, неправильно поставлені катетори, розриви і біль. І це хороший знак, як виявляється. Це ознака того, що матка швидше розкривається і через декілька годин ви народите.  І якщо ви побачите десь біля кушетки пусту урну чи просто миску, то знайте, що вона призначена саме для цього. На підлогу «це» робити не обовязково, і до туалету ви не добіжете, хоча він за стіною.

Перейми тривали чотири години, і з кожним разом ставали все болючіші.  Здавалось, що я граната, яку от-от розірве на шматочки від болю. В кого дуже болючі місячні приблизно розуміють, що це таке. Але помножте це на три …. ні-ні, чотири рази. Близько девятої вечора, акушерка повідомила, що я молодець, і скоро ми перейдемо на крісло. Боже, це що я скоро стану мамою? Через якихось п'ятнадцять хвилин? Мене знову охопив той страх, коли я дізналась, що вагітна. Хотілось все повернути на місце, як було.