Перше світло

Я прокинувся у маленькій кімнатці. Полум’я в каміні повільно догорало, а свічки на поличках стояли незапаленими. Духмяні трави на стінах безуспішно намагалися перебити запах кіптяви, а вицвівши картини – відвернути увагу від посірівших від часу фіранок. В масивному зеленому кріслі сидів старий ельф у чорному плащі. Все як завжди. Ніби нічого й не сталося.

Я сів та потер потилицю. Як же все боліло.

- Наставнику, мені таке жахіття наснилося…

- Так, і про що ж?

- Ніби ви відправили мене у місто допомагати ельфам. Все закрутилося, завертілося: гвардія, погоня. Щоб врятуватися, я оживив легендарного героя, але він же мене й вбив.

- Повтори 4 правила гідного некроманта.

- Ви ж і так розумієте, що я їх знаю.

- Повтори.

Я зітхнув й почав проговорювати завчені рядки:

- 1) Не вбивати, окрім як заради самозахисту та науки некромантії.

2) Не воскрешати тих, хто сильніший за тебе.

3) Не повертати душу тих, хто помер більше 9 днів тому.

4) Не залишати тих, кого взяв під контроль.

- Ти вбив юну дівчину зі злості, - спокійно сказав наставник. – Підняв з могили героя, з яким тобі не зрівнятись, повернув до життя того, хто покинув цей світ занадто давно та покинув слуг своїх напризволяще.

- Звідки ви…?

Я повільно почав розуміти, що все це було не сном. Одразу підняв сорочку й глянув на груди – на них красувався протяжний шрам. Мені здалося, що серце забилося частіше, хоча насправді воно не видавало ані звуку. Я підбіг до люстерка й вкляк, не в силах мовити й слова. Шкіра виглядала блідою, карі очі – тьмяними та впалими. Худорляве, майже кістляве, обличчя не відрізнялося красою. Швидше навпаки. Я радше походив на ті трупи, які зазвичай діставав з трун.

- Ти пізнав життя у всіх його барвах: вдячність, біль, щастя, зрада, лицемірство, хижість, спокута. Але, на жаль, ціною за це стало…

- Ні! Як так?! Я не хотів помирати! І що тепер?!

Я схопився за голову, почавши ходити кімнатою з боку і бік. Наставник підійшов та взяв мне за плечі. Його погляд видавався таким спокійним та звичним.

- Тепер ти некромант.

- Що? Але ж я порушив всі правила!

- Так, і тепер знаєш, чому цього робити не можна.

- Але ж… Як тепер жити?

- Як сам того забажаєш. Я дав тобі повну свободу. Лише раз на рік приїздитимеш, щоб поновити закляття.

Перед очима все поплило. Я сів в крісло й безсильно опустив погляд.

- Чому ви… Ні, коли ви встигли повернути мою душу?

- Після твоєї смерті Окігор проштрикнув себе мечем, щоб не зійти з розуму. Поки ельфи стояли у шоці, я наслав магічну пітьму і забрав твоє тіло.

- Тобто ви були там і не врятували мене?!

- Врятував, але перед тим дав тобі відчути увесь тягар власних помилок. Усе те, що ти накоїв – лежатиме та твоїх плечах і після смерті.

Кілька хвилин ніхто з нас не казав ані слова. В голові одна одну змінювало безліч думок, жодна з яких не могла зупинитись хоч на секунду.

- Я… даю вам слово, що відтепер не порушу жодного правила некромантії. Покладу життя, дароване вами, на спокуту та вівтар науки. Зроблю безліч відкриттів, які не нищитимуть, а рятуватимуть. Клянуся.

Наставник кивнув з ласкавою усмішкою на обличчі. Лише зараз я зрозумів ті його дивні слова: «Щоб зрозуміти смерть – пізнай життя». Смерть – це не кінець. Вона приносить біль, але рухає вперед, штовхає до змін. Вона – невід’ємна частина життя. А життя – найцінніший дар величної Мари. Найважливіше, що може бути в світі.