Темрява сьома

Глуха ніч могла б зіграти мені на руку, аби в небі так яскраво не світив місяць, а ельфи – не бачили у темряві. Треба було десь сховатися, залягти на дно й перечекати. Я був настільки переляканим та втомленим, що згодилося б що завгодно. На очі потрапив храм Святого Окігора, тому я одразу повернув туди.

На щастя, всередині виявилося порожньо. Світло ледь-ледь пробивалося через маленькі вікна, а масивні кам’яні лави та стіни додавали цьому місцю величності, та разом з тим, загрозливості. Розписи з подвигами героя насторожували. Я швидко пройшов вперед та усівся прямо на підлогу поміж рядів. Все тіло гуло, а легені, здавалося, зараз вискочать з грудей. Серце ніяк не хотіло заспокоюватись. Якщо наставник під фразою «пізнай життя» мав на увазі саме це, то я почуваюся як ніколи живим.

Не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я зміг підвестися та роззирнутися довкола. Як і думав, жодної води, їжі чи одягу для маскування тут не зайшлося. Окрім старезної труни посеред зали, нічого цікавого не помітив. Зітхнув, знов сів й закрив обличчя руками. Я не міг повірити у те, що сталося. Ще місяць тому я спокійно жив собі у гущавині лісу й ні про що не турбувався. А зараз ховаюсь від цілого міста, мов жахливий злодій. Хоча, може я і є злодій?

Надворі пролунав якийсь гамір: кроки, перемовини. Хтось закричав, аби обдивилися тут все до останнього камінчика. Я враз скочив з місця. Мерці ж мали все вирішити. Я дав їм чітку команду і… кинув напризволяще. Не керував ними, як годиться гідному некроманту. Тому їх настільки швидко перемогли? Але навіть так, мені зовсім не хотілося тут помирати. Я кинувся до дверей, але голоси поруч змусили мене передумати.

Я побіг до труни, тремтячими руками зсунув важку кришку й побачив скелет у лахмітті, що раніше мало б бути розкішним вбранням. В руках він тримав щит та меч.

- Остання надія, - прошепотів я. – Може мені й не стане снаги тримати у руках меча, за те мерців оживляю відмінно. Прошу, хай твоя душа виявиться прив’язаною до цього місця. Від розумного воїна користі більше, ніж від ляльки.

Голоси все наближались. Я важко видихнув, та почав закляття:

- Окігоре, рабе свого бога та частине шляху Мари, повелительки життя й посмерття. Прийди на мій поклик. Покинь усе, що зараз тримає тебе та слідуй за моїм голосом.

Я відчув щось схоже на різкий порив вітру прямо в обличчя. Запахло трояндою. Душа ще не пішла у потік. Схоже, вона дійсно берегла місто весь цей час.

- Понови своє тіло, встань та захисти мене. Я твій місток між світами, твій пан та твій рятівник. Стань на мій бік і допоможи у починаннях моїх.

Магічні пути слабко оповили небіжчика, слабше, ніж треба. Він засяяв фіалковим світлом, на ньому почали наростати м’язи та шкіра, золотаве волосся. В цей момент вхідні двері голосно прочинились.

- Він тут! – крикнув басистий голос. – Всі сюди!

Я не мав часу озиратися, на усіх тих, хто кинувся в склеп. Лише намагався сильніше зв’язати мерця. Але мені все ніяк не вдавалося. Щось ніби заважало. Потоки чар не могли підкорити легендарного героя. Я з острахом продовжив закляття. Іншого вибору немає.

- Повстань та слухай мене! – крикнув я.

Окігор сів у труні та обвів важким поглядом усіх присутніх. Я теж подивився на натовп. Шоковані очі ельфів були прикуті до їхнього героя. Напевно, не таким вони його уявляли: блідий, сухий, але все такий же загрозливий.

- Якому богохульному некроманту стало нахабства та клепки мене розбудити?

Я нервово зковтнув. Сподіваюсь, він мене слухатиметься.

- Це був я. Я твій повелитель й наказую вбити моїх ворогів, - я вказав пальцем на натовп. – Всіх їх.

Ельфи побіліли, хтось зойкнув, а Окігор голосно розреготався.

- Чого б це? Вони – нащадки тих, за кого я поклав життя.

- А я його тобі повернув! Якщо не бажаєш вбивати, то просто розчисть мені шлях. Врятуй мене, тебе для цього й підняли з могили.

- А що ти такого зробив, що тебе рятувати треба? – Окігор став на ноги.

- Я…

- Він крав мерців з кладовища!

- А ще дівчину вбив!

- І нас теж намагався!

- Та ви самі на мене напали! Я стільки часу вам допомагав, а тут одна клята смерека образилась, і все! Ви забули про «пана чаклуна» та «юного добродія»! Тепер перед вами некромант паршивий. Ви – лицемірні свині! Окігоре! Я наказую! Прикінчи їх всіх! Світ не заслуговує носити в собі таких, як вони. Викоріни зло.

- Слухаюсь, - відповів Окігор.

Він дістав свого меча і я переможно глянув на натовп. Вперше я відчув справжнє задоволення від їхніх нажаханих поглядів. Та вже в наступну секунду мене оповив сором. Я злякався сам себе, того, ким я став, власної жадоби. Так не має бути, не хочу насолоджуватися їхніми стражданнями. Я повернувся до Окігора, щоб зупинити його, та було вже запізно.

Гостре лезо проштрикнуло мої груди і все заполонила темрява.