Темрява п’ята

Я розплющив очі на березі моря. Хвилі то обпікали холодом ноги й живіт, то відступали назад. Пощастило, що вони винесли мене на сушу, а не затягнули на піщане дно. Я добряче відкашлявся і встав, намагаючись втриматись на тремтячих ногах.

- Спрацювало… Спрацювало! – я так сильно розреготався, що забракло повітря і з грудей знов вирвався кашель. – Неспроста наставник навчив закляттю оманливої смерті.

З ним можна прикинутись мертвим на кілька годин, а то й днів. Ані повітря не треба, ані їжі чи води. Щоправда, зачарований зовсім не сприймає того, що відбувається навколо, поки діє магія. Це ніби сон без снів, наче репетиція смерті. Пам’ятаєш лише як заснув й прокинувся, а що було між тим – загадка.

Я перевів погляд на сонце, що вже ховалося за небосхилом. Отож, з нічних пригод минуло годин 15-17. Схоже, за цей час суд постановив, що «плюгавий некромант» не гідний поховання, а тому мене просто скинули в море. А я їм ще допомагав, проблеми їхні вирішував. Дурень.

Треба було тікати з цього поганецького міста, але перед тим – закінчити одну справку. Недарма я минулого разу розпитав Яшвин, де вона живе. Гадав – навідаюсь, перевірю, як у них там з Куваном справи. Адреса мені справді знадобилась, але з іншої причини.

Я таємно заліз у дім та став чекати. Минуло не менше години, перш ніж Яшвин зайшла додому та взялася розводити вогонь у каміні. Я повільно вийшов з іншої кімнати. Вона не одразу мене помітила. Спочатку сіла нарізати яблуко, мугикаючи собі під ніс якусь сумну пісеньку.

- Привіт нещасній нареченій.

Яшвин враз підвелася й озирнулася. Стілець з гуркотом впав на підлогу. Шматочки яблука розлетілись по столу, а ніж дзявкнув об тарілку.

- Ти? Але як?! – вона нажахано дивилась на мене, закривши рот руками.

- Явно не твоїми молитвами. Нащо ти мене гвардії здала? Ні, навіть не так! Чому збрехала, що я вкрав тіло?! – всередині все кипіло від люті.

- А що я могла сказати?! Підставити себе й сісти за ґрати за змову з некромантом?!

- Нащо ти взагалі до них пішла?!

- Бо ти… ти… ти повернув не Кувана, а якесь чудисько! Мій Куван був веселим, грайливим, милим, а ти зробив з нього пусту ляльку! Він не розумів мене, ані слова від нього не почула! Це лише знівечене тіло без душі й розуму.

- Я попереджав, дурна ти смереко, що так може бути!

- Ти спаплюжив його, замість того, щоб повернути! – в неї на очах забриніли сльози. - Ти заслужив покарання!

- Покарання?! Я виконав твоє бажання і така мені дяка?!

- Я не цього хотіла! Всі ви, некроманти, такі! Просиш одне, а робите інше! Нищите життя та щастя, у вас нічого святого немає! Ви лише потолоч болотна!

- Знаєш що?! Якщо ти настільки хочеш лишитись зі своїм Куваном, я відправлю тебе до нього. Довіку будете разом!

Яшвин налякано скривилась, зробила крок назад й потяглася до ножа. Але я схопив її за руку, смикнув на себе та почав витягувати життєву силу. Вона брикалася, дряпалася, але вже за кілька секунд обм’якла і впала на підлогу. Її погляд став холодним та порожнім. Однак, я не зупинився, витяг все до останньої краплі. А далі – мовчки стояв і дивився на бліде, висохле тіло. Впалі щоки, тонкі руки, синюваті нігті й сиве волосся– від колишньої краси дівчини не лишилося і сліду. Тільки зараз я усвідомив, що накоїв, та не встиг отямитися, як враз відчинилися вхідні двері.

- Яшвин, доню, що у тебе тут за… - жіночка середніх років завмерла в дверях. Її погляд впав на небіжчицю. Очі наповнились жахом. Вона закричала. Голосно, відчайдушно, моторошно.

У грудях все захололо. Я власноруч вбив людора*. Вона не нападала, не хотіла стати ожившим мерцем. Просто мене розлютила. Як так вийшло? Я опустив погляд на руки. Жодної крові, лише кілька подряпин. І цими руками я вбив.

- Ні, цього не мало статися, все це помилка, величезна помилка. Я…

- Вбивця! – заволала жінка й вибігла з хати. – Некромант з сьогоднішнього суду воскрес! Вбився! Допоможіть!

Руки затремтіли, а серце закалатало, мов навіжене. Я кинувся тікати, та на дворі мене вже чекала купа ельфів, що повиходили зі своїх домівок на болючий розпач. Поки вони до кінця не зрозуміли, що відбувається, я побіг геть. Здійнявся гамір, повз, зовсім близько від моєї голови, пролетів глек й з гуркотом розбився об землю. Поруч з ним приземлилися вила. Я не наважувався озирнутися, але того й не треба було, аби зрозуміти, що розгніваний натовп ринувся за мною.

Доки я нісся містом, дорогою з хат вибігали все нові й нові ельфи. Раз у раз летіли закляття, які я відбивав чи ледь встигав заблокувати магічним щитом. Легені вже пекли вогнем, ноги нили, а голову ніби оповив туман. Усі крики за спиною зливалися в один нерозбірливий шум. Важкий, протяжний та хижий. В голові крутилася лише одна думка: «Як так вийшло?»

* Людор – найменування будь-якої гуманоїдної раси.