Темрява третя

Ми з Яшвин йшли переповненими вуличками міста. Аромат моря змішався з запахом свіжої випічки, неподалік маг лаявся та ремонтував водопровід, який прорвало через неправильно накладені на труби чари. Перед нами без поспіху чалапала жіночка, за якою, ледь відірвавшись від землі, летіло п’ять ящиків, а господар рибної крамниці голосно закликав ельфів зробити покупку. Кілька чарівних амулетів на вітрині добряче маскували сморід з його прилавків. Ми оминули багатолюдорні райони й вийшли за місто.

- Одразу кажу, все може піти не так, як ти собі науявляла, - буркнув я.

- Головне, щоб любий Куван до мене повернувся, а решта – дрібниці.

Її погляд впав на храм поодаль, чиї стрункі білосніжні башти тягнулися до неба. Стіни були розписані малюнками, що зображали подвиги Святого Окігора – героя, який кілька століть тому відбив навалу драконітів, а після того – переміг 2-х чи 3-х демонів. Народився, жив і похоронений він тут, в Олтосі, тому навіть через багато років його вважають захисником міста. А от, чому останнім часом молодята надумати одружуватись прямо в його склепі, який всі дружно кличуть церквою, цього я зовсім не розумів.

- Скоро ми будемо там, коханий. Вже зовсім скоро, - тихо сказала вона. – Святий Окігор обов’язково оберігатиме наше кохання.

Я нічого не відповів й далі ми йшли у повній тиші аж до самого кладовища. Коли опинились на місці, сонце вже хилилося на захід. Яшвин йшла настільки впевнено, що мені аж стало трохи не по собі. Краще б рюмсала, як до цього. Вона швидко оминула рівненькі ряди надгробків, на кожному з яких красувались по 3 ельфійських імені* та дати народження й смерті. Справжній путівник для некромантів, що в рази полегшуює вибір мерця. Я за звичкою намагався прикинути, у якому стані мали б бути тіла та скільки часу пішло б на їх відновлення, як Яшвин враз зупинилась біля свіжого поховання.

- Впевнена? Якщо почну - шляху назад не буде.

- Роби вже. Кожна секунда без Кувана - справжнє прокляття.

-Сподіваюсь, він тієї ж думки. Якщо взагалі здатен мислити.

Яшвин кинула на мене злісний погляд. Ледь стримався, аби не відпустити в'їдливий коментар, але вирішив списати все на її душевні страждання й наблизився до могили. Заплющив очі, простягнув руки та дозволив магії наповнити моє тіло. Приємне, гірко-солодке відчуття розтіклося від кінчиків пальців до самої маківки. Я направив його під землю й заговорив:

- Куване, рабе свого бога та частине шляху Мари, повелительки життя й посмерття. Прийди на мій поклик. Покинь усе, що зараз тримає тебе та слідуй за моїм голосом.

Зазвичай у цей момент я відчував щось схоже на різкий порив вітру прямо в обличчя - мрець намагався відшукати шлях до мене. Але зараз не було нічого. Ані найлегшого подиху. Я розплющив очі:

- Не виходить. Напевно, це просто не можливо.

- Можливо! Все можливо! - вона жалібно скривилась. - Прошу, спробуйте ще.

- Посл...

- Має бути спосіб! Хоча б якась лазівка! Благаю!

Здавалось, Яшвин зараз знов заплаче. Ось той погляд, до якого я звик - суміш розпачу, болю, страху та надії. Останньої ниточки, без якої, напевно, весь світ зникне.

З грудей вирвалося важке зітхання:

- Гаразд, але всього один раз. Як не вдасться - доведеться змиритися.

Дівчина не ворухнулась. Не треба було читати думки, щоб зрозуміти: вона зі мною не згодна, але ладна підтримати що завгодно, аби тільки я не передумав.

Знов заплющив очі й повторив слова. Цього разу повільніше. Яшвин поруч тихо щось шепотіла. Розібрати було доволі складно, але все ж вдалось вирізнити тихі благання до Кувана. Якщо душа ще не знайшла свій шлях, то це дійсно може зарадити. Хоча звичайні людори й не знають правил некромантії, та все ж відчувають їх інтуїтивно. А ще на темну магію жаліються. Ага, не така вона вже й темна, якщо ви самі того не знаючи, її законами послуговуєтесь.

Раптом обличчя обдало легким вітерцем. Ледь помітним, але холодним. В повітрі повис слабкий аромат латаття. Кожна душа має свій власний запах, однак його рідко помічає хтось, окрім некромантів. Хоча, може то й на краще.

- Куване, почуй мій голос. Йди на нього, Куване. Шлях для тебе відкрито.

Вітер ледь-ледь посилився. Магія, яка до цього спокійно йшла у напрямку, який я їй вкажу, напружилася, натягнулася, мов струна, яка от-от лусне. Так не має бути. Щось точно пішло не так. Я відпустив пути чар, але вони не розсіялися, як зазвичай, а лише стали важчими. Якщо їх не направити у потрібне русло, не відомо, що може статись. Нахмурившись, я знов зосередився, вхопив магічні нитки та повів їх до небіжчика.

-Куване, згадай своє тіло, згадай життя, згадай себе. Повернись. Повернись, Куване.

Я не бачив сонця, та знав, що воно вже сховалось за небосхилом. Вітер дужчав, а Яшвин все не змовкала. Тепер я вже не намагався розібрати її слів, лише міцно тримав магію та кликав мерця.

Враз аромат латаття зник, а під землею щось заворушилось, зашкряботіло. Я опустив руки та глянув вниз. За кілька секунд на поверхню вибрався Куван, чиє тіло вже частково почало розкладатись.

Не думав, що справді вийде. Навіть не збирався його викопувати, аби потім не закопувати назад. Та все ж, не дарма перший інстинкт, що закладається в оживше тіло на базовому рівні закляття - вибратись до свого воскресителя.

Щойно показалась бліда синювата голова - Яшвин скрикнула чи то від радості, чи то від жаху. Вона стиснула кулаки, а тоді підбігла й почала допомагати розгрібати землю. Мені зовсім не хотілося брати в тому участь, усі думки поглинули події останніх хвилин.

Якщо Куван виявиться при пам'яті - це переверне уявлення про некромантію, про сам світ. Я ясно відчував, що він не був проклятою чи прив'язаною душею. А значить, міг розказати про те, де побував. Може навіть про Сяючий потік.

Але дива не сталося. Замість відповіді, на усі лепетання дівчини Куван лише щось мугикав й видавав якісь незв’язні звуки.