Темрява перша

- Наставнику, самоцвіти зачарував, як ви й просили, - я зайшов в маленьку кімнатку та поставив корзинку на кам’яний стіл.

Полум’я в каміні повільно догорало, а свічки на поличках стояли незапаленими. Духмяні трави на стінах безуспішно намагалися перебити запах кіптяви, а вицвівши картини – відвернути увагу від посірівших від часу фіранок.

В масивному зеленому кріслі сидів старий ельф у чорному плащі. Дивлячись на зморшки та сиве волосся, мені навіть страшно було уявити, скільки ж йому років. Він відклав в бік книгу, поправив окуляри й жестом попросив підійти ближче.

- Твоє навчання майже дійшло кінця. Щоб стати справжнім некромантом тобі лишилось пройти останнє випробування.

- Що? Вже? – я аж зробив крок назад.

- 7 років минуло, як ти тут, Морсе.

- А й справді. Здається, лише вчора приїхав, - в мене вирвався невпевнений смішок. – Що ж, я готовий. Що треба зробити? Підняти ціле кладовище? Пів року жити лише з мертвими? Змусити труп 2 місяці видавати себе за живого?

- Поїхати до міста.

- І зробити усіх мешканців моїми слугами?

- І зарадити тим, хто цього потребує.

- Ви жартуєте? – я нахмурився. – Так довго жити за кілька кілометрів від демонами забутого села, щоб враз узяти й поїхати в місто? Ще й помічником зробитись. Я некромант, мене там хіба палицями поженуть, а не про допомогу проситимуть.

- Усі ви спочатку так кажете. Повір, просителі знайдуться.

- Це нісенітниця якась. Яким чином це допоможе мені стати некромантом? А, я зрозумів! В тому місті приховано якийсь смертельний артефакт? Чи там живе темний чаклун? А може десь під землею ціле зібрання некромантів?

- Щоб зрозуміти смерть – пізнай життя. Усі його відтінки, барви, ноти. Та не зробити цього в світі забуття, там, де не страшають жодні нас турботи.

- Наставнику, ви знов поезій Темрьса начитались?

- Повтори 4 правила гідного некроманта.

Я важко зітхнув, закотив очі, але все ж видавив з себе рядки зі старезної книги, які наставник змусив завчити настільки добре, що я міг серед ночі з просоння процитувати їх без жодної помилки. А він мене дійсно будив. І змушував повторювати.

- 1) Не вбивати, окрім як заради самозахисту та науки некромантії.

2) Не воскрешати тих, хто сильніший за тебе.

3) Не повертати душу тих, хто помер більше 9 днів тому.

4) Не залишати тих, кого взяв під контроль.

- Молодець, - старий задоволено кивнув. – Пам’ятай про це, коли будеш в Олтосі.

- Та не поїду я в місто. Там одні рибалки й невдахи, що кличуть себе магами. Не мине й тижня, як назад вернуся, бо ніхто помічі не проситиме.

- Попросять, от побачиш.

І дійсно попросили. Вже на другий день, як дав об’яву: «Молодий чарівник допоможе у серйозних справах», до мене прийшла якась бабця. Виявилось, що в неї помер чоловік, але перед цим не встиг сказати, де подів свої вудки. А вони мають перейти у спадок синові-рибалці. Робота дріб’язкова, однак наставнику слово дав, тому довелось зарадити. Підняв з могили її коханого діда, щоб той все розказав.

Бабця розповіла про мене своїм подругам, ті – подругам подруг, а далі чутки почали ширитись містом. Хтось просив призвати душу мерця, хтось – воскресити улюбленого папужку, знаходились й ті, хто ненароком вбив шпигуна чи в’язня, не встигши дістати потрібну інформацію.

На відміну від усіх інших місцин королівства, Олтос – це обитель магії. Тут купа чаклунів будь-яких направленостей та ґатунків. Окрім некромантів. Їх вважають служителями зла, як і де-інде. Але, якщо завуалювати об’яви та не світитися – тебе не чіпатимуть. Щоправда, одного разу до мене таки завітала гвардія, та я прикинувся простим початківцем, що займається пошуком зниклих речей та котів, й мене полишили в спокої.

І ось, за 3 тижні я сиджу у тісній квартирці на окраїні міста за пошарпаним столом. Навпроти мене – молода ельфійка, а у сусідній кімнаті – ще з десяток інших просителів. Ось тобі й темна магія, яка нікому не потрібна.