Що залишив дядько Іван

          У дядька Івана не було інших родичів, окрім нас. Тому коли пройшло трохи часу, ми почали навідуватися до його квартири. Приходили спочатку щоб прибрати, провітрити все. Тепер нарешті вирішили навести повноцінний порядок з його речами та розібрати їх. Батько дав згоду. Це була звичайна однокімнатка в п’ятиповерховому будинку. Хрущовка в оточенні зелених дерев та кущів; сьогодні таких двориків все менше й менше, все поглинають житлові комплекси. Я бував тут ще в дитинстві, коли ми приходили в гості до дядька. А останніми роками Дядько Іван мало спілкувався з нашою сім’єю, батько казав, що його брат змінився, став дивакуватим, тому зідзвонювався з ним лишень на свята.
          — Уявляєте, Ваня-он геть збожеволів. Мені соромно знайомим в очі дивитися – Розповідав тато – Ходить сміттєзвалищем, збирає якісь залізяки. Як бомж, уявляєте? В смітниках копирсається. Це мені вже декілька людей сказало. Можете уявити?
          З цього все й почалося. Дядько приносив до своєї квартири купу різних залізяк, раптом захопився пайкою. Звільнився з заводу, де вони разом з батьком вже три десятки років працювали, цілими днями не виходив з квартири. Тато намагався якось поговорити з братом, зрозуміти, що відбувається, але той лишень махав рукою та запевняв, що все добре. Змучився, мовляв, набрид йому завод. А ще додавав:
          — Ти мені мораль не читай та ні про що не розпитуй. Я б пояснив тобі, чим займаюся, але ти й так не зрозумієш, твердолобий тому що.
          Врешті вони посварилися.
          Дядько Іван зник п’ять місяців тому. Тоді якраз батько хотів запросити його на свій ювілей, ну і помиритися звичайно. Родина, врешті решт… Негоже гніватися. Але додзвонитися до родича у нього так і не вийшло. Батько одразу відчув тривогу, і коли пройшло кілька днів, сказав, що з братом сталося щось лихе, що він це відчуває. Ми приїхали до квартири дядька. Батько все набирав його номер та грюкав у двері. Тоді з квартири навпроти вийшла сусідка, старенька жіночка далеко за сімдесят, та сказала, що вже місяць як не бачила свого сусіда. Ми з батьком викликали поліцію, зламали замок. Можливо ми очікували побачити мертве тіло родича, або ще щось більш жахливе. Однак всередині все виглядало так, ніби дядько Іван просто кудись поїхав; жодного гармидеру, чи безладу, якщо не зважати на купу ящичків, картонних коробок усюди та незрозумілий мотлох то тут, то там. Холодильник теж був майже порожнім, кошик для сміття – пустий.
          Перший час батько переживав, навіть спав погано. Трохи налягав на горілку. Ми з мамою і братом заспокоювали його як могли. Все мали надію, що родич повернеться, або хоча б відповість на наші телефонні дзвінки. Нічого крім гудків ми не чули, а зрештою зникли й ці гудки. Абонент покинув зону покриття остаточно. І ні поліція, ні спілкування з сусідами не дали жодної інформації – ось дядько Іван жив, а ось він раптом зник. Нічого підозрілого ніхто не бачив і не чув. В поліції знизують плечима, що тут поробиш, мовляв. Все глухо. Та сама сусідка, що проживала навпроти, казала, що Іван був спокійним чоловіком, не пив, нікого не приводив, завжди вітався. Наші пошуки та хвилювання не дали нічого. З часом батько трохи заспокоївся. Ми намагалися запевнити себе в тому, що родич просто кудись поїхав, а не попередив нас, свою єдину родину, тому що гнівався на тата. Вони ж посварилися досить серйозно, тому що батько все намагався повернути дядька Івана на завод, обвинувачував того у безвідповідальності та відірваності від світу. Про що тепер шкодував.
          Того дня ми знову прийшли наводити лад у порожній квартирі. Тільки я і брат. Мама була на роботі, а тато не просто не хотів. Він відпочивав після нічної зміни. Врешті, за ці п’ять місяців ми досить багато разів вже були тут усі разом, але поки що розібрали тільки захаращений балкон (дядько перетворив його на справжній смітник, якісь дощечки, старий одяг незрозуміло чий, купи іржавих гайок та болтів і ще Бог зна чого). І тоді нарешті прийшла пора переглянути особисті речі родича. У мене в коледжі були канікули, а брат якраз взяв відпустку недавно. Брат був набагато старший, він вже був одружений та давно жив окремо. Працював він на тому ж заводі, що і тато. Стосунки у нас зі Славою завжди були хороші.
          — Скільки ж тут цікавого барахла, ти глянь, Артуре!
          В руці Слава тримав якусь плату. Вочевидь він знайшов її у одній з картонних коробок, які тут лежали усюди. Під ліжком, у шафі, зверху на шафі, біля ліжка…
          — Ага. А я вже три різні радіоприймачі знайшов. Але всі розкручені і порожні.
          Я вказав братові на одну з коробок. У ній – декілька мотків різних дротів, купка конденсаторів, транзисторів, декілька упаковок пальчикових батарейок, і ще багато дрібних деталей, в яких я не розумівся. Ну і непрацюючі радіоприймачі. А ось у брата очі горіли. Він з дитинства полюбляв копирсатися у техніці, руки у брата росли з правильного місця. Щоправда він не паяв, наскільки я знав, ну і точно не порпався у смітниках, як от дядько.
          — Очманіти.
          Мені випало розбирати комірчину. Я знайшов там декілька закруток з маринадом (наша мама поділилась ними з дядьком), мішечок з картоплею, старі порвані черевики і повністю обмотаний скотчем пакунок. Я витягнув його. Зовсім невеликий. Глянув на брата – той сидів на килимі, яким була вкрита підлога, оточив себе знахідками і оглядав їх. Дещо – фотографував на камеру телефону. А ще поряд з братом я помітив купку відеокасет.
          — Відеокасети? Ну хоча б щось, окрім радіо… – Сказав я.
          — Радіоприймачів тут дуже багато, це точно. Але, блін, більшість з них не в робочому стані. Он тут динаміка не вистачає. Тут половина плати згоріла. А це радіо взагалі розбите вщент. Мотлох. От касети знайшов.
          — А он на телевізорі це ж відеомагнітофон?
          — Це відік, так! Дивно, що ти аж тепер помітив. Старий касетний програвач. Ти ще геть шмарклею був, коли у нас був схожий. Мультики з Томом і Джері пам’ятаєш? Короля Лева? Пінгвінчика Чіллі-Віллі?
          Я кивнув. Хоч я й був тоді ще геть дитиною, а відік пам’ятав. В гостях у дядька я бував рідко, по правді, не пам’ятаю, чи бачив коли-небудь такий відік тут. Можливо, дядько приніс його зовсім недавно. Років десять тому, коли дядько ще був “нормальним”, ми зі Славою заходили в гості. З того часу квартира відчутно змінилася. Щодо відіка – взагалі в минулому це було справжнім святом, коли батько приносив нові касети для нашого відеомагнітофону. Фільми про Рембо, Робокопа, Термінатора… Мультики… Зараз, звичайно, у мене був доступ до будь-якого кіно, але саме в дитинстві такі речі здавалися справжнім дивом та були здатні схвилювати мою дитячу уяву.
          — Пам’ятаю. Слухай, а давай візьмем? – Запропонував я.
          — Я заберу пізніше. Не факт, що він працює. Покажу своєму малому хоча б, що раніше його батя дивився. А тобі нащо? Смартфона не вистачає і компа?
          — Вистачає. Але це ж ностальгія. Раритет!
          — Ну от я і перевірю. Взагалі, деякий мотлох планую забрати, треба глянути буде в майстерні. Можливо щось і на продаж піде. Сьогодні точно тащити нічого не буду.
          — Я тут, до речі, якийсь пакунок знайшов…
          — Відкрий, подивися. От точно ще одне радіо, або купа деталей.
          Я приніс кухонного ножа та почав обережно розпечатувати знахідку, але швидко збагнув, що так легко воно не вдасться. Пакунок був обмотаний скотчем на совість. Настільки щільно, що згодом я просто почав розрізати бульбашкову плівку. Нарешті після плівки, двох прошарків целофану і купи скотчу, я дістався до картонної коробки від… радіо. Ще одне радіо. Я посміхнувся.
          — Так, Славо, це теж радіо.
          Якщо бути точним – Радіо “КІПО”. У нашого дідуся було колись таке. Точно.
          — До чорта його. Постав де стояло.
          Я витягнув коробку та оглянув її. Коробка вицвіла, стара. Синім чорнилом від шарикової ручки дядько Іван зверху на коробці намалював хрестик, схожий на букву “X”. Лінії знаку товсті, дядько креслив цей знак з відчутним натиском. Так, наче бажав, щоб знак помітили. Врешті, я навіть не замислився тоді над хрестиком, а просто відкрив коробку, дістав радіо “КІПО”. Воно зберіглося добре, хоча де не де виднілися подряпини. Стінки корпусу трішки похитувалися, ніби хтось розкручував радіо, розбирав його, а потім збирав знову. Але воно трималося добре, в руках не розсипалося. Цікаво, чи працює. Одразу ж якесь тепло ностальгії я відчув всередині. Згадалося літо, посиденьки з дідусем на веранді нашого старого дому в селі… Цього всього вже давно немає, тільки спогади залишились. Радіоприймач наче розбудив щось у пам’яті. Я вирішив залишити радіо собі. Чому б і ні? Слава візьме відік, батько вже давно приватизував набір вудочок дядька Івана (на рибалку, до речі, дядько перестав їздити якраз в той час, коли й закинув роботу, а вудочки стояли на балконі), мамі ж сподобався сервісний набір (котрим, як і будь який холостяк, дядько, вочевидь, не користувався жодного разу). Я глянув на брата – той вивчав касети для відеомагнітофону.
          — Двадцять вісім касет. І жодної не пам’ятаю. Це, виходить, не ті, що ми в дитинстві дивилися. У дядька якась своя колекція. Треба буде переглянути. Ну не сьогодні. Давай далі розбирати речі, якщо ж ми вже взялися. Щоб не затягувати. І ми почали робити порядок.
          Робили, робили, а до кінця все не розібрали. Обмежилися декількома коробками. Вирішили повернутися завтра, щоб продовжити. Час пролітав швидко, і ми більше розглядали цікавинки, ніж дійсно наводили лад. Добре, що матір не бачить, сварилася б. У квартирі ми з братом залишили все як було, нічого не ховали, ні розбиті радіоприймачі, ні деталі, ні колекцію відеокасет. Тому що тут все одно нікого окрім нас не буде, а в те, що дядько Іван раптом повернеться – давно не вірилося.
          Вже потім вдома, пообідавши, я вирішив трохи полежати. Замість смартфону цього разу до рук взяв радіоприймач. Я підключив його до розетки. Спеціальний провід йшов у комплекті. Я перевірив, чи працює радіо, ще у квартирі дядька, тому що не хотів тягнути додому непрацююче сміття. Але все увімкнулося без проблем, і там у квартирі, і тепер. Зашипіло. Я трішки збільшив звук, підняв металеву антену. Почав повільно крутити велике коліщатко вниз. Тиша. Уривки далеких голосів. Шум. Я прокрутив ще трохи і впіймав хвилю, де звучала якась мелодія. Це було щось типу джазу, ніжна музика мені сподобалась, тому я вирішив трохи її прослухати, заплющив очі. Так пройшло хвилин п’ять. Далі композиція завершилась і почалася інша, а я вирішив впіймати ще щось. Зробив декілька прокручувань пальцем і зупинився, коли почув дзвінкий жіночий голос:
          — …що не може не тішити. А тепер – до новин закордоном. Все ще тривають пошуки вцілілих після жахливого теракту в торговому центрі “Ружа”, що у Варшаві. Наразі відомо про п’ятдесят шість загиблих та понад дві сотні поранених людей. У столиці триває операція план-перехоплення, поліція та спеціальні служби роблять усе можливе, щоб виявити та знешкодити терористів. За перевіреною інформацією, злочинці все ще перебувають у місті. Відповідальність за скоєне на себе поки не взяла жодна терористична організація. Ми підтримуємо наших братів та сестер з рідної Польщі та передаємо наші глибокі співчуття. Міністр закордонних справ України, Микола Грушко вже заявив про візит…
          Я розплющив очі та прислухався. Щось тут було не те. Жінка продовжувала говорити, я ж взяв до рук телефона щоб загуглити те, що, вочевидь, сталося у Варшаві. Однак пошуковик на запит “Варшава теракт” видав тільки посилання на якісь старі статті, датовані ще 2016 роком. Я взагалі ніколи не був любителем дивитися, чи читати новини, але буквально за декілька днів до цього мені на очі потрапила якась стаття про міністра закордонних справ України. І звали його точно не Миколою Грушко. Що за нісенітницю я почув за ті десять секунд? Я вирішив погуглити ще трохи. І так, все вірно. Міністром був зовсім інший політик. Про якогось Миколу Грушко й близько не йшлося. Тим часом у динаміку радіо заговорив інший голос, це був якийсь старший чоловік:
          … — велике горе для братської нам Польщі. Ми можемо допускати, що заокеанським “доброзичливцям” зараз радісно, тому що всі ми знаємо, хто зазвичай стоїть за схожими атаками на нас, на наш життєвий устрій тут, у Східній Європі. Особливо на фоні наших спільних наукових відкриттів з Польщею, звичайно. Атака на Польщу це, безперечно, і атака на Україну. Ми повинні дивитися на це саме під таким кутом.
          Далі мовлення чоловіка було обірвано і знову заговорила жінка:
          — Ось як коментує ситуацію Павло Хмельницький, екс-посол України у Польщі, а сьогодні журналіст видання “Нова Україна”. Раніше пан Хмельницький неодноразово закликав польських колег до обачності та попереджував про ймовірні атаки, що можуть відбутися найближчим часом. Нагадаємо, що прогнози Павла Віталійовича справджувалися завжди, ще починаючи з часів бомбардування Москви. Тим часом ситуація на Ла-Манші продовжує загострюватися, Об’єднана Британія, вочевидь, знову збирається проводити військові навчання біля кордонів з Францією. Після рекламної паузи продовжимо обговорювати ці, та інші теми. Залишайтеся з нами!
          Далі залунала простенька мелодія. Я вимкнув радіо. Підвівся з ліжка та насупився. Що це, в біса, було? Те, що я чув звучало як повна нісенітниця. Напевне, це була якась пародія на звичайні радіоефіри. Щось на кшталт аудіовистав, як театр. Якщо так – то пародія вийшла не дуже смішною. Заради цікавості я ще раз звернувся до гугла, але нічого не знайшов, що хоча б віддалено нагадувало почуту маячню з динаміка. Я вирішив, що поки з мене достатньо. Поклав пристрій на стіл та повернувся до звичного мені мобільника. Мені стало якось незатишно. Ніби відчув чиюсь присутність у кімнаті. Шиєю пройшовся холодок. Все це нагадувало якесь незрозуміле мені мистецтво. Пост-модернізм, чи мета-модернізм… Того дня я не вмикав більше радіо, хоча кілька разів думав про це. Щоразу, коли дивився на приймач, знову з’являлося те саме відчуття незатишку. Неспокійно мені було до пізнього вечора. І я не міг собі пояснити, що саме мене турбувало. Адже це було просто старе радіо. Ну так, спіймав якусь дивну хвилю. Послухав нісенітниці, якийсь дурний жарт. Тоді чому серце так стискається в грудях? Звідки ця тривога, від якої я не міг позбутися декілька годин поспіль?
          Наступний же день я провів вдома, тому що маленький син мого брата раптово захворів, і Слава з самого ранку був з ним в поліклініці. Сам я не мав бажання йти кудись, а батьки були зайняті домашніми справами. Отже наведення марафету у квартирі дядька Івана поки відкладалося. Квартира ж нікуди не дінеться, в решті решт. Я пів дня провів за комп’ютером, пройшовся до магазину за продуктами. Цим канікули і завжди подобались мені, що в школі, що в коледжі – повна свобода, і ніяких обов’язків. Я знаю, що є люди, яким постійно треба себе чимось зайняти, яким важко бути в бездіяльності. Ну я от не був з таких. Після обіду я знову влаштував собі сієсту – ліг на ліжко, вирішив взяти до рук радіоприймач. Не дарма ж я його приніс. Якщо чесно, цікавість лоскотала мене цілий день. Тому вже забувши вчорашню тривогу, я вирішив, що буду слухати пристрій. Хоча б невеликими підходами.
          Декілька хвилин я слухав рекламу, і там не було нічого цікавого. Потім заграла мелодія (як ото в заставках випусків новин по телебаченню) і я почув красивий чоловічий голос. Говорив диктор:
          — Шановні радіослухачі, ми повертаємося до ефіру програми “Пряма мова”. Сьогодні в студії у нас доктор фізико-математичних наук, кандидат парафізчних наук та старший представник всеукраїнського інституту вивчення Матерії та Духу, Альберт Аркадійович Рідман. Альберте Аркадійовичу, ми якраз зупинилася з вами на обговоренні нещодавніх відкриттів. Безперечно, наша вітчизняна наука на сьогоднішній день у своєму розвитку не має рівних!
          — Так, абсолютно правильно – Погоджується з диктором другий чоловік з більш м’яким та проникливим голосом – Наша наука йде вперед неймовірними кроками.
          — Саме це я й намагаюся сказати. Однак те, що здійснили ми спільно з  польськими колегами, викликає запитання й сумніви у пересічних жителів нашої країни. Наприклад, не всі розуміють, навіщо нам було свердлити землю декілька десятків кілометрів. Для чого нам діставатися до демонів? Що б ви відповіли пересічним українцям, Альберте Аркадійовичу?
          — Зараз ви демонструєте дитяче мислення. Ось коли людина вперше відправилася в космос, чи коли перший астронавт ступив на поверхню місяця, ніхто ж не запитував, для чого це робиться, вірно? Ми з вами говоримо про прогрес людського роду. Про передову думку науки. І так, зараз ми можемо впевнено заявити про те, що саме нашим вітчизняним вченим вдалося встановити перший зареєстрований контакт з пеклом. Не потрібно боятися прогресу, ось що я б сказав іншим громадянам нашої великої країни. Потрібно радіти, що ми живемо у часи відкриттів такого маштабу!
          — Беззаперечно, звичайно що всі ми, і я особисто, і наші слухачі, ми відчуваємо гордість за наших вчених. Я додам, що побутує думка, мовляв, наша тісна співпраця з братніми народами на наукових засадах провокує все більше злодіянь радикально налаштованих релігійних фанатиків, ось якщо ми згадаємо зовсім недавні події у Варшаві…
          — Я вас прошу! Ось ви кажете, мовляв, побутує думка. Чия думка? Ворогів нації? Перестаньте. Наші серця болять за наших польських братів, однак завжди, я вам кажу, завжди були, є, і будуть негідники, котрі заздрять нам, та бажають нас знищити. Ось скажіть, скільки вам років було, коли Росія напала на нас, пане ведучий?
          — Мені? Я навчався у школі, але пам’ятаю добре ті темні часи. Я був у восьмому класі.
          — Так от до чого я веду. Хочу щоб наші слухачі все розуміли та не бентежилися. Ми змогли перемогти кривавий режим Кремля, ми зупинили загарбників. Наша нація стала як ніколи сильною та набула єдності! Сьогодні у нас нові вороги та нові виклики. Вони намагаються залякати нас, однак нічого не вийде.
          — Альберте Аркадійовичу, я трішки про інше. Я озвучую думку наших сусідів, перехожих на вулиці. Адже так склалося у нашій культурі, що такі слова як “пекло”, чи “демони” викликають у людей досить негативні асоціації. Страх. Те ж саме й про деякі інші проєкти вітчизняної науки…
          — Стереотипи, упередження. Ми проходили це вже у своєму розвитку. Колись люди боялися небесних світил та погодних явищ. Вигадували богів. Давайте далеко не будемо відходити в минуле, а згадаймо ставлення до чорношкірих людей в Америці ще відносно недавно, згадаймо ЛГБТ спільноту, всю цю історію з гендерами… Те, що лякало, що видавалося колись цілком чужим – сьогодні є невід’ємною частиною буденного життя. І це правильно, в цьому і наша сила, як виду, що ми не тікаємо від того, чого не розуміємо, а намагаємося збагнути.
          — Тут не можу з вами не погодитися. А як ви вважаєте, про які перспективи ми можемо говорити в контексті взаємодії з пеклом?
          — Ну я не можу відкрито спілкуватися на цю тему. Однак скажу те, що було озвучено раніше моїми колегами: ми раді вітати бісів у нашому світі. Вже зараз наші політологи та дипломати зайняті тим, що активно вибудовують комунікацію з жителями пекла. Я посмію заявити навіть більше, демони з розумінням та цікавістю дивляться на нашу історію, наші національні ідеї. А доповнюючи мою попередню відповідь про наших зовнішніх ворогів та про ці жахливі теракти у Польщі. Ви знаєте, свого часу ми перетворили Москву у попіл. Де зараз Росія? Ось те ж саме чекатиме на тих, хто зараз радісно потирає руки у своїх просторих кабінетах. Десь там, за океаном. Це кажу вам не я, Альберт Рідман. Це каже в мені наш народ.
          — Ви повністю праві, Альберте Аркадійовичу. Ми не дозволимо жодному ворогу ставати загрозою для нашого існування. Однак у наших слухачів, і у мене особисто, якщо бути відвертим, є наступне запитання. Стосовно проєктів іституту Матерії та Духу… Пане Рідмане, чи не вважаєте ви, що на фоні теперішньої гео-політичної кризи та загострення у Західній Європі, витрачати зараз стільки ресурсів на комунікацію з пеклом не дуже доцільно?
          — Чергове запитання про бюджети нашого інституту. Це очікувано. Я розумію. Терпляче відповім і вам особисто, і нашим слухачам, і недругам, що слухають нас зараз обов’язково. Інститут вивчення Матерії та Духу займається тільки доцільними та актуальними завданнями. Ми ж не будемо з вами зараз пліткувати про те, що пише жовта преса, пане ведучий? Про всі ті жахи, таємні експерименти, підземні лабораторії? Ви ж справжній журналіст, а не бабуся під будинком?
          — Альберте Аркадійовичу, а що на рахунок Волинського Епізоду? Адже саме через брак коштів всередині підприємства тоді й сталася трагедія…
          — Молодий чоловіче, звідки ви можете знати, через що сталося тоді те нещастя? Ви ж тоді ще напевне вашу першу лекцію в університеті відвідували. А я вже очолював дванадцять проєктів. І на що ви опираєтеся у ваших словах? На ті ж самі брудні заголовки у газетках, що клепчуть вороги нації. Повстання металевих людей на підприємстві тоді – прикра випадковість. Сім’ї тих нещасних пошматованих робітників отримали справедливі компенсації. А металеві люди були зупинені саме завдяки своєчасному втручанню служби безпеки інституту. Що прибула на місце подій найшвидше. Це все вже було проговорено безліч разів. Пане ведучий, до чого ви, кгм, ведете?
          — Перепрошую, якщо я якось образив вас, чи вашу працю. Я не мав такого наміру. Я всього лиш хочу сказати, що у багатьох людей є певна недовіра та острах перед проєктами Інституту. Не всі ставляться з розумінням. Тому, власне, ми й запросили вас до студії сьогодні, щоб задати декілька запитань і щоб отримати відповіді.
          — Ви отримуєте відповіді, але ви не маєте бажання їх слухати. У вас інша ціль – щоб я, як представник Інституту вивчення Матерії та Духу, опинився у незручному становищі. Перестаньте поводити себе як пліткар і згадайте про власний професіоналізм.
          Я прибрав звук. Потік інформації з радіоприймача переповнював голову, і я буквально фізично відчув, що досить, оскільки відчув біль всередині свого черепу. Ніби хтось вкрутив мені в мізки декілька холодних гайок. Знову пробіглись мурашки нижче потилиці, зашуміло в вухах. Брр. Тиск піднявся, чи що? Я підвівся та відчинив вікно. Виглянув надвір, подихав повітрям. Що це зі мною? З прослуховуванням радіо я поки вирішив зупинитися. Що це було, про що говорять ці люди? Звідки ведеться трансляція? Я знову відкрив пошуковик у телефоні, але як і очікував, він мені не допоміг. Кінчики пальців спітніли. Жодної інформації про Інститут, чи про якийсь Волинський Епізод… Металеві люди… Я протер очі та трохи пройшовся кімнатою. Знову глянув на радіо. Всередині все напружилось та завмерло. Вуха червоні, аж вогнем палають. І все ж цікаво, а інші радіостанції такі ж дивні? Я знову взяв до рук приймач та покрутив велике коліщатко. Знову якась музика. Шум. Ух ти,  справжнісінький рок. Я залишив хвилю та вирішив трохи послухати, що ж буде далі.
          Пісня грала хороша, щось схоже я полюбляв у шкільні роки. Голос вокаліста, та й стиль, мені відразу здався знайомим, але пісню я чув вперше. Пісня почала поволі затухати, а тоді заговорила бадьора дівчина:
          — Це – полум’яний привіт усім поціновувачам класичного ґранжу! Спеціально для вас, мої улюблені слухачі, зараз звучить запис прощального ювілейного концерту неперевершеного Курта Кобейна! О, так! Цей дідусь ще може запалювати навіть сьогодні! Навіть в соло! Отож – слухаємо!
          І розпочалася нова композиція. Знову мені незнайома, хоча свого часу я до дірок заслухав Нірвану і в принципі міг відразу розпізнати більшість їх пісень. Голос точно належав солісту, хоч і був тепер більш хриплим, трішки навіть старечим. Старечим… Мені стало зрозуміло, чому голос співака здався знайомим, та й стиль музики загалом. Група Нірвана. Але ж сам Курт Кобейн помер ще у дев’яності, хіба ні? Який в біса ювілейний концерт? Який дідусь?... Я повністю вимкнув радіо та ще раз його оглянув з усіх боків. Що ти таке? Що за сигнали ти транслюєш? Тоді у мене з’явилася думки викинути цей приймач, але чомусь я не зробив цього. Можливо у мене в душі прокинулась цікавість до чогось… чогось непересічного. Інтригуючого та незрозумілого. Кожного разу, коли я вмикав радіоприймач, то відчував, ніби торкаюсь чогось забороненого, що не належить нашому світу. Це дуже хвилювало і я не міг зупинитися. Навіть незважаючи на тривогу, яка мучила мене потім до пізньої ночі, та погіршення самопочуття.
          Коли наступного дня я прийшов до квартири дядька Івана, брат уже був там. Я запізнився трохи, оскільки допомагав мамі з прибиранням вдома. Слава виглядав розгублено, коли я увійшов. Він сидів біля старого відеопрогравача:
          — Привіт. А я тут. Касети сортував.
          — Привіт, Славо. Як син?
          — Нормально. Вже менше кашляє. Я так, на годинку заїхав…
          — Ти переглядав касети?
          — Декілька.
          Брат мовчав. Він трохи посидів беззвучно, а потім почав складати касети назад до картонної коробки.
          — Слав, а можеш до нас заїхати сьогодні? Ненадовго.
          Напевне я теж виглядав напружено, тому що брат відразу поцікавився:
          — Що сталось, Артуре?
          — Пам’ятаєш я позавчора радіо взяв? Ну, яке в комірчині тут знайшов.
          — Ну?
          — Воно… Ну воно щось транслює дивне, ти міг би зі мною послухати?
          — Дивне, кажеш?
          — Ага. А ще після прослуховування тривога жорстка з’являється. Мені точно не здалося.
          — Зрозумів. От, давай все складати по-трохи. Деталі, уламки приймачів, давай все до коробок. Відік не треба чіпати. Та й взагалі. Все, що тут у квартирі, нехай залишається на своїх місцях.
          Чому не треба чіпати відеопрогравач, я не став перепитувати. Здається, я вже й сам почав розуміти, що брат стикнувся з чимось, що складно пояснити. Або ж йому просто не хотілося… Десь через півтори години ми добряче почистили житло зниклого дядька та віднесли на смітник декілька коробок з деталями, на які вказував брат. Я йому довіряв, якщо Слава казав викидати, отже нічого корисного там не було. Під час роботи ми не говорили ні про радіоприймач, ні про ті касети, які встиг переглянути брат. Якось не йшла розмова взагалі. Власне, коли закінчили, брат витер руки та запропонував заїхати до нас зараз.
          Ми приїхали додому після опівдня. Мама накрила на стіл, батько з братом випили по п’ятдесят грам (мені як завжди не пропонували), а потім Слава зайшов до мої кімнати.
          — Зачини двері – Попрохав брата я, взявши до рук радіоприймач – Зараз я знайду ту радіостанцію, де найбільше говорять.
          Брат обережно закрив двері та сів на ліжко поряд зі мною. Я увімкнув пристрій, декілька разів прокрутив колесико і повернувся на ту саму станцію, яку слухав вчора і позавчора. Всередині знову все стинулося, мені аж заболів живіт. Наче сам організм чинив опір, не хотів знаходитися поряд з бісовим радіо. Я знову натрапив на рекламу. Вона все тривала і тривала, а ми чекали. Брат деякий час мовчав, потім глянув на мене:
          — Каміни рекламують. Розповідають про знижки у якісь мережі. Ти це мені хотів показати?
          — Ні, ні. Послухай ще трохи. Зараз тут почнуться… типу новини. Розмови. Почекай.
          Слава сидів і далі слухав разом зі мною на перший погляд звичайнісіньку рекламу та оголошення, і вже бува хотів щось знову сказати, як раптом я почув ту саму простеньку мелодію.
          — Починається! Тсс! – Кивнув я на радіо та зробив трішки голосніше.
          — Доброго здоров’я, шановні аудіослухачі – Розпочав чоловічий голос. Це був вже інший ведучий, не той, що вчора. Цей звучав більш глухо та беземоційно – Мене звуть Михайло Несибіда. Я – новий радіоведучий на нашій хвилі. Буду радий повсякчас надавати вам тільки перевірену інформацію. Сьогоднішній ефір я розпочну з декількох свіжих новин. У столиці братської Польщі, Варшаві, все ще тривають пошуки терористів. Офіційно поки що немає попередніх даних, хто саме може стояти за цим жахливим злочином. Однак незалежні журналісти та преса вже згадують релігійних фанатиків у своїх дописах. Міністр закордонних справ України, Микола Грушко зараз теж знаходиться у Варшаві, і готується виступити з доленосною промовою для обох наших країн, як нам повідомляє прес-служба. Микола Грушко також прокоментує події, що відбулися минулої ночі неподалік Чорної Шахти, де недавно наші вчені спільно з польськими колегами встановили перший контакт з жителями пекла. Наразі відомо про одного загиблого та два частково зруйновані житлові будинки у самому місті Миколаїв. Нападники були знешкоджені та зупинені. Шановні слухачі, я щиро хочу вас заспокоїти та запевнити – ми не повинні робити передчасних висновків і не повинні довіряти неперевіреним проплаченим медіа-джерелам наших зовнішніх ворогів. Які вже твердять про загрозу з боку демонів та бісів. Довіряймо тільки офіційним джерелам: так, можливо жителі пекла виявилися не настільки привітними, як нам усім здалося з самого початку. Але всі чутки про закипання води у Чорному морі, чи про стихійні пожежі на Херсонщині – це просто чутки та неправдива інформація для народження паніки в наших серцях. Віримо слову нашої влади та в дії наших політичних діячів. Також сьогодні вранці старший представник Інституту вивчення Матерії та Духу, Альберт Рідман, виступив з результатами недавніх радіо-фізичних досліджень, якими займалися одна з ним очолюваних груп вчених. Шановні радіослухачі! Українці! Тепер завдяки роботі пана Рідмана ми можемо впевнено сказати: нас чують далеко за межами нашої країни! Нас слухають у далеких світах. Буквально нещодавні наші вчені змогли виявити чіткий сигнал. Хтось нас вивчає та намагається встановити контакт! І можливо навіть зараз цей ефір чують такі самі громадяни, як і ми, але з зовсім іншого світу, можливо, не схожого на наш. Користуючись нагодою, звертаюся до таких людей. Незнайомці! Ми вас ПОМІТИЛИ! Невдовзі ми будемо бачити та чути вас ТЕЖ! Ми вже линемо до вас, наші вчені ВЖЕ працюють над зближенням наших світів, вже невдовзі очікуємо налагодження контакту з вами, як запевняє пан Рідман. Тож – готуйтеся! Ми з радістю поділимося нашою славою, нашим духом та культу…
          Далі щось спотворило промову диктора. Він застряг на слові “культурою”,  його голос змінився, взяв високу ноту. Радіо противно запищало, голос диктора вже перетворився на якийсь потойбічний вереск, аж вуха заболіли. Я швидко вимкнув його та відставив в бік. Подивився на брата. В голові гепало, вуха палали.
          — Ну? Що скажеш на це?
          Слава зітхнув. Потім почесав підборіддя, ніби підбираючи правильні слова:
          — Мене голова заболіла. І то сильно.
          — Ну я про це й казав. Так постійно. Ніби як тиск піднімається.
          — Угу… Брательнику, ти тепер теж зрозумів, що за речі у себе зберігав дядько Іван. От що. Цей радіоприймач і ті відеокасети ми спалимо. Відік – теж. Все інше, що пов’язане з технікою – викидаємо на смітник. Мотлох от той непрацюючий. Думаю не треба пояснювати, чому?
          — Ні… Я розумію… Славо, а що на тих касетах? Ти ж переглянув декілька. Що там?
          — Вже неважливо. Скажу так, дуже добре, якщо ніхто більше не побачить те, що там є. І те ж саме можу сказати про це радіо. Ми з тобою зробимо так, що ніхто й ніколи більше не спіймає ці радіохвилі.
          Я закивав, показуючи згоду.
          З часом ми повністю привели до ладу квартиру дядька Івана. Поки вона просто стоїть зачинена, але я думаю, ми щось придумаємо для цього житла. Радіо, відеопрогравач та всі двадцять вісім касет ми з братом спалили за містом. Все інше – викинули, як і домовилися. І після цього більше не поверталися до розмов про дивні знахідки. Батькам теж вирішили нічого не розповідати. Навіщо їх хвилювати? Питань, звичайно, залишилося багато. Над чим працював дядько Іван, і чому він вирішив повністю присвятити себе цьому заняттю? Що він паяв, чи що намагався створити? Чи що створив? Куди він зник, зрештою? Яка природа у того радіоприймача? Він був таким спочатку, чи це справа рук дядька? Особисто мені ще цікаво, що було записано на тих відеокасетах. Але я точно знаю, що брата про це запитувати не буду знову. Тому що якби мене хтось запитав, чому я знищую радіо, що такого страшного я почув – я б теж не зміг пояснити. І мені зовсім не хочеться думати про те, що то за моторошна реальність, яка тепер прагне зв’язатися з нашим світом.
          Коли через декілька днів у нашому домі почав постійно зникати зв’язок та барахлити інтернет – я чітко зрозумів. Ні, не так. Я усвідомив. Повністю впевнився в тому, що вони просто так не зупиняться. І будуть робити все для того, щоб встановити контакт.