Маленька частинка мене

Колю! Пише тобі ці листи не поважна жінка, а маленька дівчинка. Та й не листи це навіть, а сторінки з щоденника. Я почала вести його багато років тому, подумки адресуючи кожне слово тобі! Ти не мав би цього читати, але хто ж знав, що наважуся отак взяти і надіслати тобі все-все! Тепер моя душа в твоїх руках! Отже, почнімо!

    У рейтингу моїх пристрастей ти посідаєш тридцять другу позицію (якраз між п’ятницею і французьким манікюром). 
     Ми знаємо,  це точно не кохання, але обоє не проти чуток, яких стає дедалі більше. Говорять, ніби між нами щось є. І це кришталево-чиста правда, бо щось таки є. Іскра, вогонь, революція? Так. Гармонія,  спокій і невимушеність? Бінго. 
      Не знаю, як ти, а я відчуваю весь спектр таких різних почуттів та емоцій водночас. 
        Та дівчинку розірве скоро на міріади клаптиків! Ти мене збереш із запчастин? Як тобі така головоломка? А я сама себе зберу, без допомоги! Сильна і незалежна вступила в чат! Ну як же глибоко вона в мені ховалася!  Де була ця версія мене,  чому дозволила пропасти, зачаруватися (ти знаєш, ким)? 
      Обожнюю наші дивоглядки, коли ми сидимо в різних кінцях великої зали. Ти на мене блик-блик очима, і я на тебе блик-блик. Відраховую дві секунди, скеровую погляд на щось інше -  довше ніяк не можна – надто відверто й  красномовно. А що, можу собі дозволити хоч п’ять секунд, хоч десять. На три речі можна дивитися вічно.... Але не будемо про це. Життєво необхідно вчасно зупинитися, аби мене не занесло в банальщину. Банальність – могила митців.  
       Стань моїм вишуканим аксесуаром на цей суботній вечір. Не зазнавайся, не для тебе ці рядки, а для твого приголомшливого піджака (хоча він не матиме жодної цінності без... додумай сам). Він був би чудовим доповненням до фотосесії з Lamborghini. Коли в мене буде авто, позичу в тебе жакет, ти притримай для мене реквізит, будь другом. Як самовпевнено й нескромно звучить! Нам же таке подобається, еге ж? Визнай це (ти ніколи й не заперечував). 
       Мені забракне вічності розповісти  про все, що маю в серці й на думці. Ти так багато пропустив за ці тижні, не уявляєш навіть. Моє нескінченне торохтіння без угаву набридне кому завгодно, тільки не тобі. Хочу в це вірити, але коли мене турбувала чужа думка? Я все одно нічого в собі не змінюватиму! І говоритиму, кричатиму, доки є сила, доки я жива, бо мені не байдуже, хай усі про це знають! 
      Поділюся з тобою частинкою мого сьогодні. Ти затямив, що нагоду почути свіжі враження в моменті вже безповоротно втрачено, і тепер  змушений задовольнятися крихтами, скупим переказом.  ЧИ-ТАЙ! 
       Сьогодні я пройшлася босоніж напівпорожніми коридорами великої будівлі (не напишу, якої, кому треба, той знає). Бетонна підлога була такою холодною, лише на деяких шматочках відбилося сонце. Я ступила туди – тепло. Це так приємно, якби ти тільки знав...  
     І не треба тут казати, що я дивна (нехай для інших я буду такою), окей?  Тобто коли дівчата мріють про поцілунок під дощем, це романтично, а дрібничку-витівку маленької фантазерки не сприймаєш? У мене своя романтика.  
      Не думала, що втілю свій давній задум сьогодні, але мені було так добре. Уявляла себе зіркою в музичному кліпі, всередині лунала пісня Гайтани «Самотня й босаа»... Чомусь хотілося, щоб усі це побачили. І люди звернули увагу. Хтось усміхнувся, хтось подумки назвав божевільною (у цьому щось є), хтось здогадався, що я змучилася ходити на височенних підборах (це лише часткова правда і моє прикриття, бо я насправді лише здійснювала маленьке бажання). ХОТІЛА Я ТАК ПРОЙТИСЯ! ХОТІЛА! І ЩАСЛИВА З ЦЬОГО!! 
       Я нічого не вмію робити тихо, живу напоказ, намагаюся лишити свій відбиток, частинку душі на всьому, до чого торкаюся. Моє покликання в цьому житті – не дати про себе забути. І я про це подбаю, будь певен.  
      Скажи, чим відрізняється побачення від звичайної прогулянки? Лише знанням і усвідомленням, що це саме воно. То чому ти досі мовчиш? Запроси мене. Для тебе  нічого не зміниться, а я натішуся. 
       А може все вже відбулося? От учора...Ти мене побачив? Побачив. Я тебе побачила? Побачила. Отже, це побачення, і досить вдале, мушу сказати. Як мало мені треба для радості (саме для радості, швидкоплинного задоволення, бо для щастя потрібно таки трохи більше)! 
      Ти кажеш, що я вмію філігранно змінювати тему розмов. О так, роками працюю за цією схемою. Жартую, звісно. Насправді я так хочу сказати про все й відразу, що жонглюю темами, іноді заковтуючи цілі речення, плутаюся в думках або уриваю розповідь на півслові. Зате завжди емоційно та жваво. Рубаю слова сокирою, розгризаю  найтвердіший звук «ер». Мій улюблений.  
       Тяжію чомусь до іспанського. РРРікаРдо, Реконкіста, РРРекоРРРдано, рррр. Мене чарує іспанська лайка. Вона така з перчинкою, гостра. Як українська. А посварімося! Буде весело: я кричатиму, тупатиму ногами, кидатиму в тебе чимось (що під руку потрапить, то вже така справа), очі наллються кров’ю, обличчя розпашіє... Ти побачиш мою лють, але більше азарт, запал. Темпераментна дівчинка. Холерик! Тому в житті все так хаотично. 
         О ні, я не могла б на тебе сердитися більше п’яти секунд. Як можна? Зараз почну хвалити, але то будуть відверті лестощі. Ну й на біса воно тобі?  
        Халепа. Знову втратила нитку оповіді. Послідовно викладаю думки лише письмово. Мені необхідно впорядкувати їх саме зараз, тому й народжується цей роман. Роман-послання. Роман-присвята.  
        Знаєш, я помітила, як ти дивився сьогодні на ту модельку. Вона просто лялечка. Визнаю, смак у тебе вишуканий. Питання в іншому. Тобі з нею цікаво? Ну про що ж ви говорили ті пів години, коли я виглядала з-за рогу, боячись викрити себе зайвим писком? Невже вона знає двісті сорок дев’ять анекдотів, сотню кумедних життєвих історій, цікавиться наукою, культурою, мистецтвом, співає, танцює, вишиває хрестиком, пише вірші? А в мене все є, купа талантів, нагород... Та кому вони треба, крім мене?  
           Я чітко бачила, ти усміхався. Якого біса, га? Не маю права на ревнощі, не маю права навіть натякати на невдоволення, але це мене мучить, роз’їдає зсередини... Ледь стримуюся. 
           Зізнань не буде. Мені не бракує сміливості, ні. Ця невизначеність між нами, цей розряд струму хоч і дратує часом, але дає натхнення й поштовх творити. Якби я відразу розкрила карти, ми поринули б у будні, сірість. Ненавиджу нудьгу. Тому терплю. Якщо ти терпиш із цієї ж причини, приб’ю тебе. Я забронювала собі таке виправдання, воно моє. І ти не пишеш. Принаймні мені нічого про це невідомо.  
        У якомусь фільмі (пробігала повз телевізор) почула, що кожна жінка мріє стати коханкою відомого письменника. Зауважте, не дружиною, з відомих причин. А ось чому чоловіки не хочуть мати зв’язків із відомою письменницею? Бояться, що вона на весь світ оголосить, що він козел? Теж мені таємниця! І так ясно. Ти не такий, тобі нічого приховувати. Поки. Не нажив іще надто багато гріхів. Про них ти знаєш сам, я не копирсатимуся в тобі, не дорікатиму й не читатиму моралей. Чоловіки люблять легких і веселих дівчаток, а не сварливих бабугер. Доведено на практиці. Тому ти сміливо можеш підійти до мене з будь-якого проблемою без ризику осуду. Навіть, якщо вб’єш людину, намагатимуся тебе зрозуміти.  Принаймні мені зараз так здається.  
       Іноді хочеться бути хорошою, попри знання, що таких ніхто не любить. Часто хочеться бути стервом, та ніяк не вдається, хай як не стараюся. Уміти подобатися людям – ціле мистецтво, наука, а в когось від природи такий дар.  
Тому прагну не подобатися, а викликати в людей сильні емоції з першого погляду й завжди повторюю: «Мене можна або любити, або ненавидіти. Лишатися байдужим не вдасться». Байдужі, мов неживі. Це лякає. Подумки називаю їх холодними котлетами. Не смійся!