ЩО, ЯКЩО Я ЗМОЖУ?: Частина 3

ЧАСТИНА III

Ціна нового голосу

Коли тебе нарешті чують, з’являється нова небезпека: почати жити заради відлуння.

Розділ 9. Тридцять тисяч

Успіх теж може бути способом втекти від себе — просто красивішим.

Відео, яке набрало тридцять тисяч переглядів, Вікторія записала за сім хвилин перед виходом на роботу.

— Що, якщо вам не бракує мотивації? — сказала вона в камеру. — Що, якщо ви просто намагаєтеся змусити себе хотіти те, чого вже не хочете?

Вона опублікувала й забула. До обіду телефон почав вібрувати безперервно.

Тридцять тисяч. Потім сорок дві. Сотні коментарів. Нові підписники. Запити на консультації.

Перші години були ейфорією. Вікторія ходила коридором університету й усміхалася телефону. Потім ейфорія стала роботою: відповіді, повідомлення, заявки, пропозиції прямих ефірів.

А ввечері прийшов хейт.

«Черговий самозванець».

«Усі тепер коучі».

«Хто дав вам право працювати з людьми?»

Деякі коментарі були грубими. Деякі — справедливими питаннями, просто написаними різко. Найгірше діяли саме другі.

Вона почала відповідати. Спочатку спокійно. Потім довше. Потім уже не людям — власному страху.

Валерій забрав у неї телефон.

— Досить.

— Віддай.

— Ти дві години сперечаєшся з людиною з аватаркою кота.

— Вона пише, що я обманюю людей.

— І ти думаєш, що якщо напишеш ще шість абзаців, кіт вибачиться?

Вікторія розсміялася крізь злі сльози.

Наступного ранку вона прокинулася о п'ятій і першою рукою потягнулася не до води, а до телефона. Побачила, що відео перевищило сто тисяч переглядів, і відчула полегшення. Через секунду — сором за це полегшення.

У блокноті вона написала: «Коли мене не бачили — я страждала. Тепер мене бачать — і я теж страждаю. Можливо, справа не в кількості очей».

Вона ввела ще одне правило: день без статистики щонеділі. Першої неділі витримала до 10:40. Другої — до обіду. На третю вони з Валерієм поїхали за місто, і телефон лежав у бардачку до вечора.

Того дня вона вперше за місяць почула, як шумить вітер у сухій траві. Успіх був гучним. Життя — тихішим.

Вірусне відео принесло не тільки захват. Воно принесло шум.

У перший день Вікторія відповідала майже всім. На другий перестала встигати. На третій прокинулася о 4:37, побачила сто двадцять нових сповіщень і вже не заснула.

Люди писали історії, на які неможливо було відповісти сердечком. Про смерть, розлучення, насильство, евакуацію, втрату роботи, дітей, які не повернулися з-за кордону. Серед них були прохання «скажіть, що мені робити».

І ще — захоплення.

«Ви неймовірна».

«Ви говорите саме те, що треба».

«Де ви були раніше?»

Це п'янило більше, ніж вона хотіла визнавати.

Одного вечора Валерій побачив, як вона вчетверте перечитує коментар під своїм відео.

— Хороший?

— Дуже.

— Тоді навіщо читати його чотири рази?

Вона різко заблокувала телефон.

— А ти рахуєш?

— Ні. Просто ти зараз дивишся на екран так само, як раніше дивилася на статистику, тільки тепер цифри хороші.

Їй захотілося відповісти зло. Натомість вона мовчала.

Того вечора вона вперше поставила собі питання, якого боялася більше за «що, якщо не вийде?»:

«А що, якщо вийде — і мені сподобається не робота, а поклоніння?»

Розділ 10. Чого боїться Валерій

Не кожен, хто просить тебе не змінюватися, хоче тобі зла. Іноді він боїться залишитися без знайомої версії вас.

Конфлікт вибухнув через відпустку.

Вони планували поїхати на кілька днів до моря, якщо дозволятиме безпекова ситуація. Вікторія отримала запрошення провести онлайн-інтенсив саме в ці дні й одразу погодилася.

— Ти навіть не запитала мене, — сказав Валерій.

— Це можливість. Їх не так багато.

— Останні пів року в тебе кожен тиждень «можливість».

— А що ти хочеш? Щоб я відмовлялася, бо ми планували лежати на пляжі?

— Я хочу, щоб хоча б іноді наші плани не програвали твоєму новому життю.

Вікторія різко відсунула стілець.

— Ти з самого початку в це не вірив.

— Це неправда.

— Ти насміхався. Питав, скільки це триватиме. Казав, що всі говорять про мотивацію.

— Так. Бо я боявся.