Не знаю

"Я не знаю", " я не зна", "я не..." – повторюю ці слова кожну мить, чекаючи на осяяння, прихід того самого "знання". Язик не слухається, звуки зливаються в сенс. Але "знаю" все одно губиться десь в Антарктиді чи, мабуть, в Антарктиці... 

Кожен мій успіх починався з нового "не знаю", я шукав відповіді, знаходив, але в результаті –лише з'являлися нові, ще більш не осяжні питання. Я знов шукав, знаходив, шукав, знаходив – і так нескінченно. Мої перемоги – це моє "не знаю" – водночас, найбільша невдача. 

Я ховався під ліжком, заплющивав очі, затикав вуха – але мої "не знаю" знаходили мене й там. Вони шепотіли, навшпиньках ходили коридорами квартири, і коштували їжу з мого холодильника. Вечорами ми сиділи на підлозі й читали разом книжки, і з кожною сторінкою я бачив, як з'являлися на світ маленькі "не знаю", що дивилися на мене своїми величезними оченятками, їхній тоненький сміх відлунням відскакув від стін. 

Спочатку, в дитинстві, я намагався розмовляти і домовлятися з ними, вчився ночами... Але це не допомогло. Якщо в десять років вони займали лише дві кімнати, в п'ятнадцять – заповнили також кухню й ванну кімнату, то в тридцять – мені довелося купувати двоповерховий дім. Але хочеться додати, що з "не знаю" ми живемо досить дружно: я готую, вони пилососять, я мию підлогу, а вони на цій підлозі знов і знов залишають маленькі, з дитячу долоньку, сліди. Я прибираю ці відпечатки, докази моєї незграбності й слабкості, моїх перемог і щастя, а наступного дня на ще одному метрі мого житла з'являються "не знаю".