Де живе мрія?

  Я завжди мріяла... Вірила в краще... Але воно чогось проходило повз мене, не зупиняючись ні на хвильку. Тому щастя доводилось вигризати. Крізь сльози, біль і ненависть до себе, я йшла й щось робила, бо знала – мрія не здійсниться, Диво не прийде. Але так було не завжди...
  Колись ще маленькою дівчинкою я любила заплющити очі: переді мною в ту ж мить з'являлися дивовижні істоти, принц на білому коні й розкішний палац, у якому проходив бал. Навкруги звучала музика, танцювали люди, а дівчина в лахмітті знаходила свою долю. Але казки закінчилися. 
  Коли мені було 10, я теж мріяла: здавалося, що достатньо лише знов відпустити фантазію – і опинишся балериною на сцені. Красиві обертання, небезпечні трюки, від яких серце у глядача завмирає й гул оплесків наприкінці вистави. Але так чомусь не вийшло... Доводилося стискати зуби, терпіти образи через декілька зайвих кілограм й здирати пальці до крові. 
  Балериною я не стала. В якійсь момент, зрозуміла, що від тих рухів, що ми повторювали протягом 10 років безперервно, не змінюючи нічого, вже почало нудити. Мрія перетворилася на жах, божевілля, яке затягувало на дно відчаю й слабкості. Я не могла кинути так просто те, чому присвятила, здається, усе моє життя. Кидалася від однієї думки до іншої, то запевняла себе, що все буде гарно, потрібно лиш почекати, то йшла шукати нове хобі. Це був переломний момент існування. Я залишилася одна, без фундаменту і знання, того, що буде далі.
  А далі я почала писати. В голові – картинка успіху й народного кохання, в реальності – батькове "не займайся дурницями" та десятки відмов від видавництв та журналів, до яких я намагалася достукатися.
  В університет я пішла з прозорою та висохлою мрією, слабкою, вже, мабуть, останньою надією знайти себе. Журналіста з мене не вийшло: я боялася вести шоу на телебаченні, мене у цю мить охоплювала така страшна хвороблива мовчазність, що й дихати було складно, не вміла я писати й цікаві статті, що брали за живе.
  Далі я вже не мріяла... Потрібно було звідкись брати грошей, щоб зняти квартиру, нагодувати себе й маленьку дитину. Тому я просто працювала. Головне – вижити. 
  В мене нема мрії, але є мета – посмішка доньки. На все інше – все одно.