Смерть (Янгол чи фортепіано)

 Мені було 7 років, коли помер мій дідусь. Його забрав рак легенів. Він був свічкою, що згасла так швидко, що я не встигла й зрозуміти. Учора – живий, хоча й не в свідомості, він дихав, і я дихала разом з ним, сьогодні – лише трун, у якому лежить хтось або щось. Його тіло було так схоже на того, хто завжди заспокоював мене, але воно не було їм. Це вводило в розпач. Але я розуміла, що це – не мій дідусь, бо той, хто називав мене онучкою, не став би так спокійно дивитися на мої сльози. Дідусь і не дивився: його очі були закриті, життя застигле.

 Але я так хотіла, щоб він рухався, дихав, говорив, хоч якась ознака життя... Її не було – не було й мене. У ту мить у маленькому дитячому сердечку теж щось умирало: воно боліло, не хотіло відпускати того, хто йшов у потойбічний світ, того, хто повинен був стати янголом для мене. 

 Але навіщо мені був янгол? Уся моя істота, природа потребувала живої людини, яка б вчила мене грати на фортепіано, читала б кожного ранку пожовклі газети й усміхалася, усміхалася... Але від тоді в мене був лише янгол, який з кожним днем, роком втрачав свою людність: риси його обличчя затер час, ритм дихання збили мільйони інших людей, що були поруч мене, запах забрав новий дім... 

 Єдине, що в мене залишається, – це ось те фортепіано, що, незважаючи на еволюцію, розвиток світу навколо мене, повертає з того незнайомого янгола мого рідного і любого дідуся.