Що водиться в українських лісах

Глава 14

Ігор Іванович говорив грізно, хоча авторитет, який мала перед ним Марія, змусив владного бізнесмена піти на поступки.

— Ми працювали разом три роки, Маріє, я знаю, що ти можеш продати що завгодно. Я готовий купити, назви ціну.

— Купити? — Вона переклала шолом у ліву руку і непомітно розстебнула браслет, ховаючи його всередину. — Ви пропонуєте гроші за людину? 

— Ні. У жодному разі, я не вбивця і ніколи не дам наказ вбивати. 

Генрі в два кроки підійшов до друзів і ввімкнув запис, який транслювала Марія.

"— Якби ти позичила комусь три мільйони, на бізнес, а через чотири роки, коли настав час віддавати борги, дізналася б, що ця людина подалася в священики, що б ти робила?"

— Три? — Пошепки перепитав Генрі, пронизливо дивлячись на Гришу.

" — Будинок би йому спалила.

— Не без цього.

— Але його сестру викрадати ви права не мали.

— А, то це сестра. — Той розсміявся, — Ми думали дівка його. Навіть переживали, що не стане викупати. Ну, тепер я її точно не відпущу. 

— Мені чомусь захотілося нагадати, що ви не дасте наказ стріляти.

— Так, опустіть зброю.

— Я записала нашу розмову. Зараз троє чують нас.

 — Якого біса!? Манько, тобі жити набридло.

 — Генрі, увійди. — Тремтячи прошепотіла та."

Вампір викривально посміхнувся, його очі знову блиснули золотом і з'явилися ікла. Через секунду ворота відчинилися, хлопчина знизав плечима:

— Ходімо, Артуре, ти ж хотів доказів моєї непричетності до того вбивства. Я покажу тобі які трупи залишаються після укусу вампіра.

Він зник, у ту ж мить грюкнули двері садиби.

— Срібло заряджай. — Холодно кинув чоловік і, що було сили, рвонув за товаришем.

Гриша не мав жодного бажання перетинати поріг будинку і вирішив затриматися ще на хвилину, хоч би, заряджаючи гвинтівку.

— Кожного, хто б не ввійшов, на мушку! — Крикнув Ігор Іванович. — Манька ти собі могилу копаєш. Дівчисько не загине, а братик у неї сикло, не зайде сюди. Тільки твоїх друзів перестріляють зараз, як собак.

Двері грюкнули, але чоловіки не встигли помітити як хтось увійшов. Цієї ж секунди, стоявший біля Марії охоронець впав замертво, на його місці стояв Генрі з автоматом у руках.

— Як це.!? — Здригнувся Ігор Іванович. — Як ти... це... хто ти такий!?

— Поки всі відволіклися на двері, що рипнули, я вліз через вікно.

— Воно закрите.

— Закрив за собою. — Усміхався той.

Двері знову відчинилися, але ніхто вже не поспішав наставляти зброю на того, хто увійшов. 

— Ваше щиросердне зізнання записане на диктофон, попрошу не чинити опір громадянському затриманню. — Офіційно промовив Артур.

— Ти ще хто!?

— Звертатися до мене можна Артур Дмитрович, я представлятиму Олександру в суді, у справі про її викрадення. Хочу відразу акцентувати увагу на тому, що ваші дії, а саме, викрадення людини і взяття заручників, будуть трактуватися мною як терористичні, відео на телефоні Григорія, як вимагання, підпал його дому, як спроба вбивства, залякування і псування майна. Ваше щиросердне зізнання, нагадаю, записане Марією на диктофон. Це виправдає її, як і решту, якщо ви плануєте подавати зустрічний позов за незаконне проникнення на територію приватної власності.

— Кожного на мушку! — Вигукнув бізнесмен. — Мені не доводилося раніше ховати трупи, але вбивство — звучить простіше, ніж все, що ти наплів.

— Вбивство не зніме відповідальності за все, що я, щойно, перерахував. — Так само холодно продовжував адвокат, а потім зміряв поглядом охоронців. — А вам, панове, я порадив би співпрацювати зі мною та зі слідством. Ігор Іванович сяде, питання тільки в терміні, а ви шпана, з-за бугра свого матраци на нарах будете давити дупами, а червоні вам дошкулятимуть і все за словом фараона. У бугра вашого лаванди вистачає і на щита і на шісток. А ви, гниди, по 146-й, років сім маму не побачите.

І тут Ігор Іванович вибухнув:

— Я їм стільки ліберальності в общак кидаю, що вони за мене мазу тягнуть у законі та в натурі! І воронкА чорного свого, в тухлу вену собі запхай. — Він без страху, підійшов до Артура. — А статтю мені не ший, це прерогатива прокурора.

Він уважно дивився у вічі співрозмовнику, підходячи майже впритул. У свою чергу Артур теж не втрачав самовладання, він уперся дулом пістолета в чимале пузо бізнесмена.

— Вони відкриють вогонь раніше за тебе.

— А ти, Мата Харі, знаєш хто я такий? — Прошепотів той. — Раніше штабелями складе той, хто вже поставив хрест на сім'ї одного з твоїх.

Генрі чув їхню розмову і, остерігаючись, що вогонь таки почнеться закрив Марію плечем.

— На виході стоїть священик, який, відспіває вас на місці, він заряджає гвинтівку, так що бігти вам нікуди. — Шепотів Артур. — Віддай дівку — обійдемося малою кров'ю.

 — Ця ранетка — мій захист. Я поверну їй волю, як священик розрахується.

Він тим часом стояв у воротах, тримаючи в руках гвинтівку і не знав куди себе діти. Вся їхня імпровізація здавалася неймовірною авантюрою і слідувати вказівкам було б дурістю, на його думку. Ледве тримаючи себе в руках, чоловік зробив крок за ворота і, цілячись перед собою, пройшов метрів п'ятдесят вздовж паркану. Сам він не знав чого шукає, але виглядав підвал або чорний вхід, через який можна було непомітно пробратися в будинок. На відміну від інших, він мав план: тихо увійти, знайти сестру і так само тихо зникнути, поки друзі фокусують на себе увагу.

Охорона, без зайвих слів, розділилися чітко на дві команди, троє, що стоять ближче до Артура, тримали його на мушці, чекаючи наказу, ще троє не зводили очей з Марії та Генріха. При першому ж сигналі, кожного з них пройшло б не менше однієї кулі і кожен уже вибрав собі ціль. Вампір не зводив очей з Артура, підкоряючись його імпровізації, а ось Марія, швидше від розгубленості, оглядалася навсібіч.

— Треба тебе відвести.

— Мені треба секунд десять, щоб утекти. Зможеш переключити їхню увагу?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше