Глава 10

 Жозефіна хапала хазяйку на ноги, намагаючись міцно та обережно схопити за штани, змусити прийти до тями.

Друзі ж довго сперечатися не стали. Старий мерс уже паркувався біля цвинтаря. Саша нервово писала повідомлення Марії про те, куди вони вирушили. Чомусь дівчині здавалося, що важливіше за це в даний момент немає нічого. Адже якщо щось трапиться, вона знатиме куди їхати і де шукати друзів. Шатенка ввімкнула геолокацію та сховала телефон у кишеню плаща.

— Олександро, — Звернувся Генріх, подаючи їй руку. — скажіть, що ви знайшли свій хрестик.

Дівчина розгублено схопилася за комір:

— Вибачте.

У відповідь вампір дістав з кишені шкіряної куртки яскраво-рожевий гаманець:

— Судячи з мого самопочуття і знаючи звички Марії, їх там ще з десяток.

Артур знову нервово поморщив ніс.

— На тобі її куртка?

— Ну, взагалі-то, це моя куртка. — Зітхнув хлопець. — Забудь. Це довга історія.

На його телефон надійшло повідомлення і нервово сіпнулася брова. Проте, хлопець вирішив не посвячувати інших у свої тривоги і лише тяжко зітхнув, жестом вказуючи йти вперед.

Вночі цвинтар виглядав нітрохи не кращим за тривожний ліс. Температура повітря помітно падала і кутаючись у довге чорне пальто, Артур йшов першим у бік кибитки сторожа. У похиленій ліворуч будівлі, що нагадує шпаківню, горів тьмяний вогник настільної лампи. Швидше за все там уже новий працівник і зараз доведеться брехати, що вони або слідчі, або журналісти, або ще хтось, аби з ними взагалі стали розмовляти. До того ж Генрі поводиться дивно. Ця провокація у бік Марії він вирішив саме на ній випробувати силу гіпнозу. Знав, що вона пробачить йому будь-яку витівку чи просто не боявся її гніву? Перевірив цю ж здатність на літній жінці, не замислюючись про наслідки. Тепер провокує друзів піти на цвинтар посеред ночі. Неначе звір заманює жертв у пастку. З іншого боку віддає своїй жертві зброю проти себе ж, знаючи, що і без срібла вона може звести його зі світу. В цілому, поводиться зовсім дивно. Так вирішив Артур.

Генріх же ще секунду намагався зосередитись, він явно був чимось стривожений, але виду не подав і, натягнувши звичну посмішку, поквапився до друзів.

Цей цвинтар не мав паркану і важких готичних воріт. Та що там, не було навіть огорожі. Багато могил було занедбано, серед білого дня вони зовсім не виглядали моторошними. У цих широтах плющ залишався зеленим майже весь рік і навіть восени холодні краплі переливались, при світлі дня, яскравими відблисками. Інша справа зараз. Затягнуті слизькою зеленою сіткою надгробки і, що куди страшніше, розбухлі і прогнилі чи заіржавілі хрести. Вони були символом забуття. Коли померла людина настільки нікому не була потрібна, що родичі не спромоглися повернутися на її могилу через рік і поставити могильну плиту.

Замислюючись про подібні речі, Артур ніби провалився в атмосферу остраху. Не дивно, що забуті мерці, чиї родичі роки, а може й десятки років не приходили на їхні могили і не поминали померлих, вибираються назовні.

Він зупинився за крок від низенького паркану і замер, на лобі з'явилася зморшка. Руки пробило дрібним тремтінням.

— Подумати, — Прошепотів той, окидаючи поглядом цвинтар, ніби він сам ішов у останню путь. — я теж мстився б, якби всі перестали мене помічати так, ніби мене й не було.

Олександра не чула його слів, хоча йшла зовсім близько. Чув це тільки Генріх. Втім, він знав про що говорить товариш. Іноді, в школі та університеті, він і сам був ніби блукаючий дух. Відсторонений, загублений, забутий усіма, тоді він знав, що ні матері, ні батька-алкоголіка не буде на його могилі. Не заплаче дівчина, яка любила його, нібито, усім серцем і не триматиме трауру. Не будуть друзі говорити "він був славним малим". Просто тих, хто був у школі хуліганом, мабуть, не відвідують думки про смерть, а отже, і про те, хто кине жменю землі на кришку їхньої труни.

Хлопець, по-дружньому, поплескав Артура по плечу:

— Повір, Марія ще довго не зможе завести нові стосунки.

— Про що ти? — Роздратовано перепитав той.

— На цвинтарі у всіх одні думки. — Зітхнув вампір. — Навіть я мимоволі міркую про те, що станеться, якщо ти чи Олександра стануть мені ворогами.

— Що ти верзеш? — Обурювалася дівчина. — Ми тут, щоб довести, що ти нам друг. Тож не смій навіть припускати, що хтось із нас забажає тобі смерті!

Вона ледве притупнула каблучком і, навмисне зачепивши Генрі плечем, пішла вперед. Три несміливі стуки в розбухлі дерев'яні двері, сповістили людину, що там сиділа, про прибуття непроханих гостей. Замість "ласкаво прошу" товариші почули характерне клацання запобіжника на рушниці.

Переступаючи, через страх дівчина знову постукала і поклала долоню на ручку вхідних дверей:

— Перепрошую, я журналіст "щоденного вісника". Дуже хочу провести тут ніч. 

— І що буде якщо я відкрию власникові милого дівочого голосочку? — Прохрипів у відповідь старий. — Я народився не вчора, я знаю які тварюки тут можуть водитися.

— Було б цікаво послухати. — Захоплено продовжувала Саша, вона посміхалася і ця посмішка чулася в голосі.

Остання фраза потішила старого, але сміх змінився тривалим кашлем. Можна було здогадатися, що людині за дверима не менше сімдесяти і він курець зі стажем. Двері відчинилися і всі припущення підтвердилися. Маленька сторожка, яка навіть зсередини нагадувала шпаківню, освітлювалася однією тільки настільною лампою, біля того ж столу стояло плетене крісло, на якому красувалася маленька подушка у в'язаній наволочці.

З цигаркою в зубах сидів старий дід, в потертій тілогрійці і з кудлатою бородою.

— Чого встали? — Гаркнув той, пильно дивлячись на товаришів.

Саша знову щиро посміхнулася і зробила крок у сторожку. За нею ступив і Артур. А ось Генрі завмер біля входу і згадав мимоволі, як важко ступити на намолене місце. І хоча він не відчував звичної слабкості, але, з якоїсь невідомої навіть йому причини, не міг зробити крок через поріг.