Першим до будинку Марії приїхав Генрі, він загнав мотоцикл у гараж і, знаючи, що решті подітися більше нікуди, обачливо відчинив ворота. Наступним доїхав Гриша, він заїхав прямо в гараж і, заглушивши машину, поклав голову на кермо.
— Прости, Господи, душу мою грішну… — Напівпошепки почав священик.
— Чорт би вас узяв з вашими молитвами! — Прикрикнув на нього Генріх. — Жива твоя мішень!
— Як жива?
— Як і раніше, він у припадку звалився, мабуть внаслідок гіпнозу. А твоя куля в метрі від мене пройшла. — Хлопець роздратовано кинув на капот махровий халат Марії та теплі домашні капці.
— Господи! Що принесу Тобі, чим віддячу Тобі за Твої безупинні, великі мені та іншим людям Твоїм милості Твої? Бо ось, я кожну мить оживляюся Духом Твоїм Святим...
Генрі скрикнув і вискочив з гаражу, намагаючись врятуватися від божої кари. А між тим помітив, що відчув скоріше просто біль, схожий на фізичний, ніж те гидке, в'язке почуття, яке не давало рушити з місця, коли молилася Олександра. Як тільки він вийшов у двір, довелося вже вискакувати з-під коліс Артура. Вампір вилаявся, але конфліктувати ні з ким не став. Він знову відчув утому і запалив газ під чайником.
Марія, помітивши це, повернула ручку у зворотний бік і дістала з холодильника пляшку горілки.
— Я не п'ю. — Прошепотіла Саша, кутаючись у халат.
— Тут ніхто не п'є. — Кивнув їй Артур, дістаючи п'ять склянок із тумбочки.
— Склянки? — Гидливо перепитав Гриша.
— Дістаньте лорду, Шато Монро шістдесят восьмого року та винний келих. — Роздратовано проговорив Артур, наповнюючи склянки. — Хто не хоче — може не пити.
— За здоров'я! — Підняв склянку Генрі.
Марія та Артур повторили його жест, трохи згодом за ними повторив священик.
— За здоров'я — не гріх.
Четверо випили, лише Саша не доторкнулася до алкоголю. Артур замружився і поставив склянку на стіл, сам сів на табуретку і вже спокійніше заговорив:
— Де ж тебе, священику, носило?
— Не хотів разом з вами, під кулі стрибати, шукав безпечнішого шляху.
— Безпечнішого? Ти адресу знав з самого початку. Чи я помиляюся?
— Не помиляєшся. — Суворо відповів священик, навіть не намагаючись відвести очі. — Але я хотів спланувати хоч на крок уперед, а не, як ви, грудьми кидатися.
Саша жалісно звела брови:
— Ніхто хоч не постраждав?
— Тільки безсмертні. — Посміхнувся Артур.
— У тебе поцілили?
— Так, такими темпами у мене жодної цілої сорочки не залишиться.
Марія окинула його поглядом:
— А слід від кулі де?
— Чорт. — Генрі схопився за сорочку, де мала бути дірка. — Схоже куля застрягла в легені. Артур тоді майже впритул стріляв, усі пройшли навиліт, а цього разу...
— У тебе стріляв Артур!?
— Олександро, з усіх тут присутніх, тільки ви не цілилися мені в груди. — Усміхнувся той. — А дехто навіть сріблом.
— Гриша! — Вона озирнулася на брата. — Як ти міг?
— Серйозно, я й тут винний?
— Чому ти взагалі тут з'явився?
— Що я мав робити, коли дізнався, що тебе забрали на чорному мерсі? Я звичайно подумав на Артура.
— А більше не було на кого!?
— Було на кого, але я не очікував, що ти сядеш у машину ще до когось!
— Вони сказали, що ваші друзі. Я намагалася зателефонувати, коли вони представилися, але телефон заглючив.
— Друзі?
— Мене назвали Олександрою і я подумала, що… ну, мене тільки тут так називають… що це ви їх послали, щоб витягти мене з-під домашнього арешту.
— Краще й бути не може. — Марія знову наповнила склянки. — Ти не замислилася наскільки дурний і жахливий вчинок вислати до тебе чужих людей? Чи не задумалася, що якби ми хотіли з тобою зустрітися, самі з'явилися б до університету?
— Але ж Генрі не може?
— Я можу прийти до тебе вночі, будь-якої миті.
— Чесно кажучи, не можеш. — Похитав головою Гриша. — Я весь будинок освятив, після знайомства з вашою компанією.
— Гриша, ти псих! — Прикрикнула Саша. — Справжній псих!
— Я псих!? — Він перехилив ще одну склянку, не чекаючи інших. — Нагадаю, що я намагався тебе врятувати і, якби він загрожував тобі, мої методи були б дієві. А ти, як тільки з'являється можливість, біжиш, не думаючи про наслідки!
— Ти мене замкнув! Дивно, що я через решітку не просочилася, в спробі втекти!
— І це я небезпечний, божевільний, злісний монстр. — Перериваючи перепалку, знизав плечима Генріх. — Якби вашу недовірливість зібрати до купи і поділити порівну, вийшли б дві нормальні людини. А так, одна не сумнівалася перед тим, як сісти в машину до незнайомців, а інший фанатично осяює будинок хресним знаменням і срібні кулі, на дозвіллі, виливає.
— А що я мусив зробити? Пам'ятаєш день нашого знайомства? Я і ікла бачив і кров на сорочці! Потрібно було вирішити, що ти людинолюб?
— Кров? — Перепитала Марія.
— Я нікого не вбив, мого слова тобі не достатньо?
— Мені, — Перебив Артур. — не достатньо.
— Я навіть сьогодні нікого не вбив. Можеш завтра поїхати, поцікавитися здоров'ям постраждалих.
— Так? А заходячи до дому, ти сказав інше.
— Тобто ти пішов би за мною просто так? Без провокації?
— Ні. Ти сказав, що впораєшся сам, тебе треба тільки пустити в будинок.
— Марія попросила не бруднити руки, не чорнити себе у твоїх очах.
— Он як, тебе стримує лише це?
— Точно, повір мені, я б перегриз тобі горлянку ще за першої зустрічі.
Священик нахилився до сестри і зашепотів:
— І я повинен сподіватися на його милість? Він загрожує людині смертю.
— Я б не погрожував Олександрі. — Спокійніше продовжив вампір.
— А мені б погрожував?
— Звичайно! У тебе срібні кулі, ми на рівних.
— Ну, взагалі-то він і їй вже погрожував. — Пробубонів Артур, наче сподівався що його не почують.
Гриша озирнувся на сестру: