Глава 12

Олександра ходила з боку в бік добре обставленою кімнатою і голосила:

— Яке моральне право він має мені щось забороняти? Я доросла людина чи хто? Я ж не першокласниця!

Її дитячий, роздратований тон звучав безглуздо і мило. Наче вона, справді, першокласниця. Проте дівчина зібралася з силами, нахмурила брови, намагаючись виглядати серйозніше та повернула ручку дверей. Гриша заступив їй дорогу. 

— Куди? 

— Ти!.. Ти не маєш права тримати мене тут силою!

— Твоя правда. Я роблю це незаконно.

Від його спокою дівчину пересмикнуло ще більше:

— Може ти би...

— Сашо, ти найдорожче, що у мене є. Найважливіша крапля в океані. І я боюся тебе втратити, не хочу, щоб хтось зробив тобі боляче.

Він уперше заговорив про такі речі і мимоволі стало важко дихати. Саша несміливо відвела очі, боячись, що ось-ось заплаче.

— Вони добрі люди. Ніхто з них не скривдить мене, правда.

— Я хочу вірити тобі, але сьогодні я бачив забагато...

— Ти не розумієш! — Вона, раптом, мрійливо усміхнулася. — Артур це через кохання! Він дуже любить Марію і дуже ревнує, а в неї найкращий друг, який без неї не виживе…

— Це як? Він інвалід?

Саша прикусила губу і почервоніла.

— Я не можу розповісти.

— Він мрець?

— Звідки ти..? — Саша позадкувала, — Що це за маячня? Мерцям належить лежати у землі…

— Герман Бездушний, навчався у тій же школі, що й Марія Відаюча. Разом займалися художньою самодіяльністю і грали в баскетбол. Сім років тому Герман і Марія вступили до університету. На першому курсі студентка факультету менеджменту заснувала драматичний гурток в якому закономірно головні ролі грав забитий студент факультету програмної інженерії. І грав, треба відзначити, непогано. Вони виступали на всіх сценах Запоріжжя і області. Після закінчення університету змінив п'ять робочих місць, з кожного з яких звільнявся за згодою сторін, а вона — три роки продавала автозапчастини. Сюди вони переїхали за два тижні до смерті Германа. Незадовго до цього мертвим знайшли його батька. Я хріновий слідчий, але поліція не знайшла вбивцю, довго думати не доводиться. Гарний актор сфальсифікував свою смерть, щоб не нести покарання за вбивство. 

 — Ти все не так розумієш…

 — Сашо, тут нічого розуміти. Людина, яка інсценує власну смерть, не може бути непричетною.

Відповісти було нічого. 

— Він мене не скривдить. — Із сумом у голосі прошепотіла дівчина.

— Ти живеш у середньовічному романі? Закохалася у вбивцю? 

— А хоч би і в середньовічному романі! — Дівчина зло притупнула каблучком. — Я точно знаю, що він мені не нашкодить! Марія…

— Марія, Марія, Марія!.. — Роздратовано перебив її брат. — На ній світло зійшлося клином? Ти уявити не можеш хто вона така! В неї штрафів за порушення ПДР більше ніж достатньо, щоб сісти у в'язницю! Вже не кажучи про те, що вона ховає вбивцю! Та її життя мене стосується мало. А ти найбільша моя коштовність… 

 — Тоді я піду в монастир!

Олександра грюкнула дверима і тепер уже по власній волі зачинилася в кімнаті. Очі налилися сльозами.

Середньовічний роман — чудова метафора. Вона хотіла жити саме у середньовічному романі. Хотіла щоб прекрасні лицарі боролися за її руку на турнірах, хотіла заміж за того, хто врятує її від дракона або зніме злі чари поцілунком… Звичайно це все дурні дитячі фантазії і немає насправді ні лицарів, ні драконів, немає і романтики про яку пишуть книги, це лише казки, вигадки. Проте все ставало інакше, перетинаючи поріг будинку друзів. Якщо двоє, що живуть разом називають одне одного граф і графиня, роблять це з глибокою повагою і ніжністю, кланяються, навіть самі того не помічаючи, то здається не померла романтика, здається середньовіччя тут, поряд. А головне таке розкішне з балами, танцями, прийомами і, що відіграло найважливішу роль, з пригодами, нехай вони й не такі гарні, як їй хотілося і меча їй не дали, але душа співала і щось тягло до тієї дивної компанії.

В неї була звичка тікати від проблем, тож, не роздумуючи, вона полізла до сумки за блокнотом, але замість нього під руку потрапила книга зі старою обкладинкою, що була схована в бібліотеці Марії. 

Тим часом, у такому прекрасному, на Сашину думку, місці господиня підскочила на ліжку і ледве встигаючи накинути халат, вибігла на вулицю.

Генріх же намагався зрозуміти що відбувається, вперше в житті зловивши дві кулі, він, наче чекаючи смерті, окидав поглядом важкі грозові хмари. Над тілом стояв Артур, він знав, що суперник не помре, але сподівався на це щиро. Вже коли в дверях з'явилася Марія, він випустив ще один набій у груди вампіру і кинув пістолет на невеликий столик.

— Який же я радий, що ти жива?

— А я який радий… — Не без іронії кивнув труп.

— Заціпся.

Артур важко зітхнув і з цим зітханням здається випустив усю пару.

— Марі, пробач мені це, просто…

Дівчина не реагувала, тільки міцніше стискала ручку дверей і ковтала ротом повітря, сподіваючись, що серце не вистрибне з грудей. А вампір обережно піднявся на лікті і дістав з кишені якісь пігулки.

— Ось що мене вражає, мені й три кулі не страшні, а вона може померти від однієї думки. 

Артур поспішив за водою, вловивши сигнал товариша. Сил, щоб випити пару пігулок у неї, все-таки, вистачило, але вимовити і звуку не вдавалося. Ще якийсь час троє мовчали, не знаючи з чого почати. Артур звинувачував себе багато в чому, але більше, звичайно Генріха. Генріх мовчки чекав, поки остаточно затягнуться рани, щоб підвестися з мокрого асфальту. Марія їх ненавиділа всім серцем, що і досі тремтіло від страху.

— Нам усім треба зайти в будинок. — Прошепотів винуватець.

Артур подав руку Генрі, той неохоче прийняв допомогу. Марія ж від допомоги відмовилася.

— Артуре, — Генрі, не соромлячись стягнув залиту кров'ю сорочку. — я ось все розмірковую, за кого ти мене маєш?

— За вбивцю.