Глава 7

Генріх сидів біля монітора, щось ліниво набираючи на клавіатурі. Він друкував якось бездумно, намагався викласти всі думки, але літери ледь складалися в слова, слова ніяк не поміщалися в речення, що вже говорити про те, як речення намагалися зібратися в цілісний текст. Якоїсь миті він, здається таким спокійним, але різким рухом висмикнув шнур клавіатури зі старого комп'ютера. Від шоку погас монітор і в будинку запанувала абсолютна пітьма.

Тут після десятої гасили навіть вуличні ліхтарі, сільрада економила, та й нема чого їм горіти. Місцеві, і без того, знають кожен горбок і кожну калюжу на сільській дорозі.

Хлопець озирнувся на сплячу Марію, його знову переповнювало це почуття, дивне, хиже… Якби все було як раніше, він би назвав це пристрастю, проте це була не вона… Обережно підходячи, це тваринне почуття не перетворювалося на звичний трепет, але вампір, все ще, боявся потривожити її… таку спокійну та умиротворену.

Та думка, що не давала тепер спокою, змушувала забагато міркувати. Він зрозумів дещо набагато важливіше, набагато сильніше, за все, що було між друзями. Генрі дійсно не любив Марію, не хотів захищати її і не ревнував. Просто розумів, що має чинити певним чином і робив це. Він дійсно грав роль, роль себе колишнього, роль її друга. Але сам вампір не відчував зовсім нічого, тільки жагу. І знав напевне, це просто жага крові… 

— І як же, графине, Вам вдається засинати навіть коли смерть дихає у спину? — Зітхнув вампір.

Її телефон, лежав на тумбочці і періодично тихенько вібрував. На побитому часом моніторі висвітлилося "Горе-Журналіст". Вона написувала вже биту годину і зрідка хлопчина помічав ці звуки, але думав, що це знову Артур і навіть не намагався дізнатися, що йому потрібно.

Генріх вагався кілька секунд, але інтерес пересилив. "Маріє, — Писала журналіст. — я розумію, що лізу у ваше життя, але мені дуже цікаво знати все."

"Наприклад?" — Написав він від імені Марії.

"Та все! Я вже проштудіювала стільки літератури, стільки сайтів. Генріх не схожий на жодного з історичних вампірів, ну, тих, кого ними називають. Хіба тільки Генріх Шпатц, військовий хірург початку 19 століття, але, хіба він схожий на лікаря?"

"Приїзди" — Написав хлопчина, знаючи, що продовжувати листування більше не можна.

"Зараз?"

"Поки ще є можливість."

Він відклав телефон і тихо вийшов у двір, не уявляючи навіть що зараз говоритиме. Вампір не хотів її бачити і не хотів з нею балакати, але щось змусило його чекати на її прихід, як на щось епохальне.

І Саша не змусила нервувати. Вона спритно набрала номер Марії, але старенький телефон заглючив і виклик не пройшов. Собака не гавкала, коли велосипед зупинився біля воріт і невисокий темний силует не лякав її, доки не засвітився автоматичний ліхтарик, що реагує на рух. Він моторошно відблискував і, у світлі ліхтаря, з'явилися блискучі ікла, а постать не відкинула тіні.

Дівчина здригнулася, але зробила крок назустріч:

— Генріху... — Голос тремтів не менше, ніж тіло. — це Ви мені писали?

Він тільки важко дихав у відповідь, відчуваючи, ніби його серце знову б'ється. Хоча відчував він, насправді, трепет її серця.

— Мені краще поїхати. — Вона позадкувала, обережно торкаючись рукою велосипедного керма.

— Я не віддав тобі пальто.

Хлопець зробив кілька кроків назустріч дівчині і обережно торкнувся блідої щоки. Холод його тіла змушував її панікувати ще більше, але хоробрості вистачило знову стрибнути на велосипед і, що було сил, рушити з місця. Генріх зробив ще крок і схопив ненадійний транспортний засіб за раму, зминаючи сталь як папір. Руки миттєво ослабли і дівчина впала з сидіння на пожовкле осіннє листя. Вона намагалася відповзти, незважаючи на збите коліно.

— Боже, ні, послухайте мене, Генріху, Ви не монстр, Ви... — На очі навернулися сльози і вимовити хоч слово вона вже не могла. Дівчина заплющила очі, чекаючи смерті і з останніх сил почала шепотіти, — Отче наш, що єси на небесах… 

Вона не знала молитву напам'ять, але брат завжди казав, що не обов'язково знати її дослівно, бо в потрібну мить бог сам вкладе в уста потрібні слова. Генріх, на секунду завмер, його скувало бридке почуття, ніби щось в'язке і липке огорнуло його цілком. Холод пробрав усе тіло, і на мить, здалося, що він знову вмирав, стікав кров'ю. Ікла стали зникати і хлопчина впав на коліна, здається, сам був готовий молитися, хоч богу, хоч чорту, щоб тільки вона замовкла.

— Досить. — Хрипів той, — Благаю, зупинись. 

Наче загіпнотизована вона продовжувала, хоч розуміла, що ось-ось уб'є його.

Фауст зіскочив з гілки прямо на голову сплячій Жозефіні і встромив кігті в сиву шерсть. На старенькому телефоні Олександри пройшов сигнал і Марія, як ошпарена, схопилася з місця. На моніторі знову світилося "Горе-Журналіст", гавкала собака і горів ліхтар у дворі. Автоматичним рухом вона прийняла дзвінок і обімліла, почувши молитву. Як у тумані дівчина вибігла, на подвір'я, схопивши пляшку води, що стояла як завжди, біля ліжка.

— Генріху, назад! — Вигукнула та, не розбираючись у ситуації, і спритно відкрутивши кришку, облила Сашу крижаною водою, змушуючи замовкнути.

Через секунду хлопчина вдихнув на повні груди, ніби хтось міцним хватом тримав його за горло і різко відпустив.

— Марі, я не... — Знову затараторила Саша.

Але домовити вона не встигла, Марія схопила дівчину за комір, змушуючи встати:

— Якого біса ти тут!?

— Це я їй написав. — Відповів за неї Генрі, — Скажи, це свята вода, у твоїх в руках?

— Так.

Він нервово хихикнув, усвідомлюючи, що всі довкола, дійсно, бачать у ньому монстра, більш того, він і є монстр:

— Дякую, що не мене...

— Я розсудила, що вона здасться тобі неїстівною, під таким соусом.

— Можна не обговорювати мене як салат? — Вклинилася Саша, намагаючись звільнитися, від мертвої хватки Марії.

— Можна, якщо ти перестанеш думати як салат.