Глава 6

З того дня роботи у журналістів “безкоштовного вісника” побільшало.

З'явилася і обіцяна стаття про чупакабру, і лонгрід про ту саму поміщицю Марію, що нібито загинула від “рук червоного терору”, звичайно, і про примару, яка тероризувала все село. Найстрашніше, що мешканці тутешніх місць охрестили невідомого в чорному камзолі з їдко-червоним волоссям вампіром і, немов у воду дивлячись, обізвали графом. Генріх сидів на столі і хитро посміхаючись, вчитувався в нову статтю:

— "Корови дають молоко через день, кури несуться раз на тиждень і посеред ночі, як за вказівкою темної сили, відкриваються загони зі свинями. Редакція газети одноголосно підтримує припущення місцевих жителів, у селищі завелася відьма”. — Він кинув газету на ліжко і озирнувся на Марію. — Відьма і вампір, на мою думку, романтично.

Марі засміялася вголос. В ту ж мить задзвонив телефон. Артур наярав їй вже третій день, без упину. 

— Хочеш я відповім?

— Ну, і що ти йому скажеш?

— Не знаю, але і дивитися як ти дратуєшся вже не можу. — Хлопчина обережно торкнувся її руки. — Якщо не хочеш більше говорити з ним, візьми трубку і відправ куди-подалі.

— Якщо я кину його телефоном, він приїде сюди розбиратися. Сама я в місто не поїду. — Зітхала дівчина, беручи друга за руки, у відповідь. — Хіба я можу лишити тебе тут одного?

У дворі знову загавкала Жозефіна.

— Про вовка промовка? — З побоюванням прошепотіла дівчина, виглядаючи з-за щільної штори.

Останнім часом у них не було гостей, хоча б з тієї причини, що вдень Марія спала і нікому не відчиняла, а вночі спали сусіди. Та когось чорти принесли о дев'ятій годині вечора і Марія була готова знов побачити старий чорний мерс біля воріт. Але замість нього господарів чекала тендітна дівоча постать у велосипедному шоломі. У світлі ліхтарів блищало каштанове волосся, що спадало на пишні груди, а в руках вона стискала чи-то книгу, чи блокнот. Марія не впізнала її, але знехотя вийшла з дому. Дівчина чемно представилася Сашею, одразу зізналася, що журналіст, яка пише для “безкоштовного вісника”. Ця інформація так звеселила Марі, що без тіні сумніву вона пустила дівчину у двір і попросила почекати її на кухні. З таким самим захопленням цю новину сприйняв і Генрі. 

Незабаром троє пили чай і обговорювали ситуацію, що склалася. Нова знайома кинула велосипедний шолом на стіл і, сидячи на старенькій табуретці, не могла знайти собі місця:

— Маріє, ну ви ж розумієте, що все село вважає вас відьмою? — Натхненно дивлячись на парочку, питала Саша.

— З чого б це?

— Ну все почалося з того дня, як ви переїхали, ці факти не складно зпівставити.

— Що почалося?

— Ну, цей загадковий граф, примара, яку звуть так само як і вас, чупакабра… 

— Олександро, я розумію, що ви в непереборному захваті від усього, що пишете в газеті, але це забобони. Нісенітниця.

— Ні! — Вона підскочила на ноги і вдарила слабким кулачком по відкритому щоденнику. — Вчора я була в старій церкві! Я бачила примару на власні очі.

— І де фото? — Недовірливо перепитав Генріх. — Ви ж саме для цього туди їхали.

Дівчина помітно збентежилася і знову сіла на місце.

— Я злякалася і втекла.

— Генрі, — Марія озирнулася до товариша, — можемо ми сьогодні прогулятися з Олександрою до церкви?

— Маріє, якщо Ви наполягаєте, я тільки за.

Захопленню дівчини не було межі, вона схопилася за фотоапарат:

— Це все піде у завтрашній випуск, дозвольте фото для обкладинки?

— Ні! — Різко відповів хлопець.

Марі зітхнула з полегшенням, щойно журналіст опустила камеру:

— Я до ваших послуг, але Генріх тут інкогніто.

— Ого, — І без того величезні карі очі збільшилися ще більше, — а ви ховаєтеся від переслідування тут?

— Які жахливі припущення, я тут відпочиваю.

— А чим ви займаєтесь взагалі?

— Олександра, — Перебила її інтерес господиня. — я прошу вас такі питання не ставити, і боронь боже, хоч словом обмовитися про Генрі у своїй газетенці.

— Марі, припиніть погрожувати дівчинці, хіба це не основне завдання журналіста, винюхувати і розслідувати?

— Так, і ми знаємо що трапляється з тими журналістами, що пхають носа не в свої справи.

— Гаразд. — Та виставила руки перед собою, утихомирюючи друзів. — До того ж підозр щодо Генріха у нас немає, видання цікавите тільки ви, Маріє.

Допивши чай, вони вирушили в дорогу, просиділи в церкві на клиросі більше трьох годин. Спочатку Сашу сковував дикий страх і передчуття якогось неймовірного матеріалу. Але це відчуття пройшло на другій годині очікування та нудьги. Спочатку дискутували про існування примар і вампірів, потім про бога і диявола. Марі цитувала Гете, Гоголя, Булгакова... Інші уважно слухали, але на другу годину ночі все одно втомилися.

— Ну що, Олександро, ви переконалися, що примар та вампірів не існує.

— Але я бачила... — Ліниво протягла та. Посмішка з її обличчя зникла більше години назад і, позіхаючи, дівчина дістала старенький сенсорний телефон. — Почуваюся дурною дитиною.

— А ви хто? — Посміхнувся Генрі.

— Взагалі-то я вже повнолітня, я навчаюсь на другому курсі…

Друзі засміялися, згадуючи свої вісімнадцять років. А студентка роздратовано ткнулася в телефон, щось дуже пильно там виглядаючи. Раптом на її обличчі змішалися захоплення та жах. Вона скочила на ноги і, пильно дивлячись на Генрі, торкнулася його обличчя.

— Справжній. — Прошепотіла та, істерично посміюючись, знову ввімкнула камеру, спрямовуючи на вампіра, і захоплено скрикнула.

— От же чорт. — Протяжно зітхнула Марія. — Генрі, Ваші пропозиції.

— У річку. — Кивнув хлопець.

— Чекайте-чекайте. — Затараторила дівчина. — Я нікому не скажу, я нічого не опублікую, я взагалі нічого не бачила і всі записи видалю... хто мені повірить…

— Мовчати. — Суворо сказав вампір. — Які записи?

— Ну, в шоломі камера, типу гоу-про. — Їй було не просто страшно, а ще й ніяково. — Я думала Марія зізнається, що вона відьма, хоча б жартома, тоді мій матеріал пустили б по місцевому каналу і…