Глава 5

Колись Марі до тремору боялася бувати ночами на вулиці, особливо тут, в селі. Її ніколи не лякали справжні люди, маніяки, вбивці у темних підворіттях. Інша річ казкові монстри з дитячих легенд. Що тільки не говорили місцеві, яких історій не вигадували. І примари біля цвинтаря, і перевертні в лісочку, і навіть мавки в місцевому озері, яке обмеліло, доречі, за останній рік, настільки, що тільки жаби і залишилися. Та тепер, коли поряд прогулювався справжній монстр, вона почувала себе спокійно. Немов демона страшнішого, ніж той що тримає її за руку, просто не може бути.

Вони не шукали вже тем для розмови, могли мовчати годинами, спостерігаючи як засинає природа. Генріх зрідка зітхав, зводячи очі до місячного неба.

— Тільки не кажіть, графе, що Вас знову тяжить доля. — У відповідь на його сумні жести, нарешті заговорила Марія.

 — Тяжить, не уявляєте як тяжить. Тільки не моя, а Ваша. — продовжував вампір. — Адже через мене Ви більше не бачите сонячного світла, через мене змушені жити вночі. Та що там, через мене Ви покинули роботу та сім'ю.

— Жартуєте? Батьки були щасливі, почувши, що я з'їжджаю, не кажучи вже про те, що покинути роботу — мрія, на яку я не наважувалася. А світанки, заходи сонця, білі дні… помилуйте, графе, як тільки я захочу знову побачити сонце, я вийду надвір вдень. 

— А як же Ваші друзі та коханий?

— Як бачите, друзі не шукають мене, мабуть, не такі вже вони мені й друзі, а коханий... — Вона замовкла, так само піднімаючи очі до неба. — Я не хочу залишатися з ним, хоча і відпускати не хочеться.

— Може, Ви просто любите його?

— Нісенітниця. — Гордо відповіла Марія. — Просто передчуття, ніби він мені потрібний. От тільки нащо…

Такі дивні емоції вона відчувала із завидною періодичністю. Шосте чуття ніколи не підводило і зараз прощатися з Артуром не хотілося. Він дзвонив вечорами, наполягав на зустрічі, розмірковував вголос про те, що розуміє як їй важко, після втрати друга. Але трималася вона за нього, бо потрібен був інформатор ззовні, інсайдер реального світу. Зміг би повідомити, якщо її оголосять у розшук, чи спливе історія з моргу. Артур був просто потрібен, потрібен як шлях зв'язку з тим, що поза уявою друзів.

— Ось ми й прийшли. — Посміхнулася дівчина, дивлячись на руїни, а потім застрибнула на камінь і подала руку товаришеві.

— Мені не хочеться туди йти. — Несміливо відповів хлопець.

— Це ще чому?

Вона знала відповідь на своє запитання. Висока, розкішна руїна, біля якої вони стояли — церква. Принаймні, колись була нею. 

Році так у 1920-му її розграбували червоні, потім пройшла антирелігійна пропаганда, молодь легко їй піддалася, а люди похилого віку, чия віра була міцна, планомірно покинули цей тлінний світ. Останній свщенник покинув це місце понад тридцять років тому і церковку планомірно розібрали місцеві, перетворюючи на зовсім непримітну зруйновану будівлю.

— Відчуття, наче це гибле місце. — Гидливо говорив Генріх. — Там нас чекають неприємності. Не знаю які саме.

— Тоді я піду сама. — Задерикувато усміхнулася дівчина і зникла за каменем.

Одне Марі знала точно, він не відпустить її від себе, а перевірити чи ступить вампір на намолене місце хотілося. І думка ця не була помилковою. Як би сильно Генріха не відштовхували руїни. Він перескочив камінь і поспішив слідом. Від одного знаходження тут ставало погано, але високі склепіння, злагоджені з величезних каменів заворожували, приваблювали своєю давниною. Немов клаптик середньовічної Європи, після бомбардування сорок першого.

Дівчина грайливо озирнулася і піднялася на клірос, закликаючи слідувати за собою. Тут співав колись церковний хор. І акустика, що дивом збереглася, дозволяла розспіватися. Колись вони виконували разом "Ave Maria" на якомусь шкільному заході і хоча зараз обидва вже забули про гурток вокалу, але ноти згадувалися самі собою. 

— Церква? — Ствердно запитав хлопчина, окидаючи поглядом прогнилий дах.

— Це наш сховок. Тут нас не знайдуть ані знайомі, ані поліція.

— Мені тут дискомфортно.

— Годі, графе, не вигадуйте, якщо Ви змогли ступити на цю землю, нічого страшного не станеться. 

— Чому Ви так боїтеся переслідування? 

— Тому що я все ще людина, жива як фактично, так і юридично. І мене є за що судити. 

З другого поверху руїни виглядали романтично. Через віддаленість від міста, тут не було сміття і мотлоху, тільки вкриті шаром пилу та землі кам'яні блоки, безладно розкидані як дитячі кубики. 

Вампір обережно взяв дівчину за руку. 

— Ви приймете мою клятву...

— Ні. — Перебила дівчина. — Генріху, я не прийму жодної з Ваших клятв. 

— Тоді я клянуся собі, що не дам Вам потрапити в халепу.

І нехай його руки були до неподобства холодними, але ці дотики, ніби зігрівали, змушували повірити, що все буде добре.

— Здається, ми давно не викликали хвилюваннь в населення?

Наступного дня у місцевій газеті надрукували знімки старої церкви, де жіночий силует у чорному одязі, мирно прогулюється кліросом. Його охрестили примарою загиблої від “червоного терору” поміщиці, чи справді знайшли старі документи, чи просто охрестили її простеньким ім'ям Марія. Збіг здався кумедним.

Генріх сміявся читаючи статтю вголос і коментуючи:

— “Анонімний автор фотографій також просить нас написати про чупакабру, яка нещодавно була помічена. Видання вирішило анонсувати колонку "містичний вісник", чекайте статтю про страшного монстра вже завтра". — Він відкинув газету і єхидно посміхнувся. — Що це за огидне видання?

— Місцевий депутат випускає, "безкоштовний вісник". — Кивнула Марі, розпаковуючи коробку, яку вранці доставив листоноша.

Газета, до речі, справді, огидна. Балотуючись у голови району, один із кандидатів, за сумісництвом власник типографії, набрав на стажування студентів та запустив безкоштовну газету. Ще рік тому, перед виборами, тут була суцільна політика, з диферамбами Підневільному Антону Петровичу, голові сільради. Але він, в останній момент передумав йти на другий термін, зняв свою кандидатуру та десь поїхав. А тепер, без будь-якого контролю, підлітки намагаються самореалізуватися, створюючи абсолютно потворні статті. Тому Марі знала напевне, що фото, які вони виявили вранці на електронці, з коротким описом того, що сталося, будуть опубліковані. Вони ледве встигли до початку друку, але такі новини, на думку практикантів, вартували того щоб зірвати дедлайни.