Глава 3

Все йшло, на диво, гладко. Марі змогла ще раз скористатися Артуром, у п'ятницю того тижня. Він послужливо допоміг їй із переїздом. Але все частіше ставив питання про те, що тепер буде з їхніми стосунками і все більше ревнував до Генріха. Генріх, у свою чергу, про ревнощі і думати забув. Він думав тільки про те, що незабаром вона перебереться в їхній будинок і ніхто більше не стоятиме кам'яною стіною між ними. Міркував, що відштовхнути Артура — не складе, їй проблем.

Він витрачав дні без неї на пошуки вирішення своїх дилем, а ночами працював. Хлопчина був непоганим програмістом, а в нашому столітті багато можливостей працювати віддалено. І хоча отримував він небагато, але без витрат на опалення та їжу, більше й не треба.

Вихідні пройшли непомітно, за переглядом фільмів про вампірів та пошуки хоч найменшого натяку на те, де шукати "ліки". Загалом ніхто вже й не хотів "лікуватися". Вони просто проводили вечори, як старі друзі, пили вино і розігрували улюблений сценарій, потроху розуміючи, що всі зміни, що відбулися, — вже відбулися і намагатися щось виправити безглуздо.

Другий тиждень видався дуже складним, витрачати більше двох годин на поїздки, особливо ввечері, коли сил ледве вистачає на те, щоб доповзти до ліжка і вирубитись, нестерпно. Марі вирішила залишатися ночувати у батьків, а Генріх, дедалі більше згасав на самоті.

Він гуляв ночами двором, знову розігруючи спектакль для Фауста. Театрально страждав і розмірковував про те, чи не заграється він у Графа Дракулу і чи не стане це його амплуа переважати. Фауст нібито відповідав у його уяві, але нічого слушного "порадити" не міг. Він був і свідком дечого цікавішого, ніж вистава одного актора. Хлопчина швидко згадав всі кіношні байки про вампірів і майже тиждень займався збором інформації, про швидкість пересування, вміння літати та перетворення на кажана. Багато з чого виявилося голлівудською вигадкою.

А от в п'ятницю видався на лихо сонячний день експериментувати більше не було можливості, та коли небо покрилося червоною пеленою захОду, вампір заворожено замер біля вікна. Він просто чекав Марію, не хвилювався і не наярював більше. Просто чекав, як чекають обідньої перерви об одинадцятій в середу. Без фанатизму, але з легким відчуттям, що ось-ось зможе розслабитися. Щойно Генрі опинився в цьому домі він забув і про дивний голос, який кликав його в інший світ, і про страх лишатися наодинці з селянами. Все наче ставало на свої місця.

Його умиротворення й спокій перервало повідомлення від подруги, вона вибачалася та обіцяла, що приїде у суботу. Злості його не було межі, хотілося рвати і метати, особливо коли в інстаграмі у Артура він побачив їхнє спільне фото.

— Графине, як Ви посміли проміняти мене на цього... слова не підібрати... неотесанного мужика! — Знову почав він розігрувати спектакль. — Адже я смиренно чекаю, адже я так сумую, так страждаю…

Сонце вже давно зайшло, а Марі все не могла заснути. Вона курила прямо в ліжку та переглядала якийсь старий фільм. Видалася вкрай місячна ніч. Кімната освітлювалася як вдень і розглядаючи придбане сьогодні в церкві розп'яття, вона міркувала, що просто не хоче їхати до села. Мабуть, страх таки здолав її, коли сусідка зателефонувала, з жахом розповідаючи, що кілька днів тому "чупакабра" розорила її загін з кроликами.

Марі чудово розуміла, що три понівечені знекровлені звірятка — зовсім не жертви чупакабри, не розуміла лише, чому Генріх не розповів про це.

Його боязкий голос почувся, як тільки дівчина заплющила очі, сподіваючись, що може заснути:

— Марі…

Знову схопило серце, у місячному світлі з'явився силует, що не відкинув тіні. 

— Що ти тут робиш? — Прошепотіла та, міцніше стискаючи в руці хрестик.

— Я не можу більше залишатися на самоті. 

— Ти поводишся як псих. Як ти сюди дістався?

— Не важливо, не кидай мене. Я не зможу... на мене навіть сусіди косо дивляться...

Марі сіла на ліжко, намагаючись заспокоїтися, але ця його витівка налякала дівчину ще більше.

— Графине, що я робитиму без Вас? Як накажете мені жити? Навіщо мені жити...

— Генріху, ну що з Вами? Я приїхала б вранці. Як я можу залишити Вас?

— Я не знаю, кому вірити. Мені здається, що весь світ проти мене.

— А на що Ви сподівалися, розорюючи кролячі загони?

— Хіба я звір? Я просто хотів їсти.

— Графе, — Вона простягла йому руку і звично посміхнулася, хоч серце билося як божевільне, а рушити з місця не дозволяв страх, — вірте мені. Адже жодного разу я Вас не зраджувала, завжди залишалася поряд.

— Хіба я не знаю, як Ви мене боїтеся? Хіба я не розумію, що у руці Ви стискаєте розп'яття, готуючись вбити мене кожну секунду, якщо я переступлю незримі межі? Знали б Ви, як сам я боюся зірватися... Знали б Ви, який я сумний і щасливий від того, що Ви купили новий хрестик. Благаю, носіть його з собою, на шиї, на срібному ланцюжку... благаю.

Він упав додолу, опускаючи голову на її коліна.

— Графе, Ви рвете мені серце.

Марі не могла відірвати погляду від розп'яття і хоч у бога ніколи не вірила, як не могла повірити і зараз, мовчки змирилася з його проханням.

Проте, трагедію настав час закінчувати. Вона забрала ключі і, спритно переодягнувшись, знову поїхала до села. Тепер уже назавжди.