Глава 2

Друзі довго ще сиділи перед телевізором, який ловить два місцеві канали і один центральний. Їм було начхати що там показують, просто інтершум, щоб тиша не дзвеніла.

Генріх не потребував сна, а Марі не могла заснути, чи побоюючись за своє життя, чи просто від шоку.

Вони обговорювали, як добре буває в селі, повітря свіжіше, птахи співають дзвінкіше і зірки яскравіші, шкода тієї ночі було хмарно. Дівчина сильніше куталася в теплий плед і попутно набивала, на телефоні, список речей, які треба привезти найближчим часом. Близько опівночі втома взяла своє. Хлопець вислизнув з її обіймів і вийшов надвір.

Дощ закінчився, а в калюжах відбивався тонкий обід місяця. Краєчки його були підняті вгору, а навколо сяяла червона заграва. Немов сам Диявол поглядає на нього з-за хмар. Генріх міркував уголос про те, що це, мабуть, кара божа, але який гріх і як це виправити. Навіть сам собі він нагадував артиста, який трохи переграє, озираючись у повну залу. За цією думкою прийшла і друга, куди більш кумедна, купити собі камзол у стилі так століття сімнадцятого і білу сорочку з химерними рюшами або плащ як у графа Дракули.

— Кому я брешу! — Так само театрально зітхнув Генрі. А після дзвінко засміявся. 

Марі завжди казала, якщо труднощі та проблеми називати пригодами, то життя стає яскравішим. Що ж, тільки зараз він вловив її філософію. Не треба страждати, деякі речі варто прийняти та користуватися. Жартувати про це і говорити що все добре, а нишком вирішувати "пригоду".

— Що ж, Гері було б складно бути героєм такої пригоди, але думаю Генріхові це вдасться. І звичайно моєю пристрастю не може бути Марічка і, тим більше, Манька, інша справа Марі, ні, Марія… 

Чорний кіт, спостерігав за ним, наче глядач у тому самому театрі… хоча швидше режисер-постановник. Але це Генрі вигадав собі сам, і не приховав захоплення від власної ідеї.

— Маріє. — Повторив той і, дивлячись в очі котові, продемонстрував чотири гострі ікла. — Моя пристрасть. Мій спокій. Моя муза. Моя найбільша коштовність. Моя…

Колись їх життя зв'язав саме театральний гурток. Двом дурниками, з яких сміялися однокласники дуже легко вдавалися театральні перевтілення. Тож раз-по-раз вони грали і Ромео та Джульєтту, і Тетяну Ларіну та Онєгіна… тож зіграти чергову роль хлопчині було б не важко. Проте закохатися насправді вони ніколи б не змогли. До того ж їх зв'язували дві клятви, що суперечать одна одній. Перша: що вони ніколи не будуть разом, А друга: якщо до тридцяти п'яти років не знайдуть собі пари — одружаться. Перша була дана в дитинстві але досі сприймалася всерйоз, а ось друга у свідомому віці, коли зрозуміли, що стосунки не складаються і тільки один одному вони можуть довіряти як собі. Проте кожен сподівався таки встигнути одружитися з кимось, хто не знає про всі гріхи.

Генріх ще довго розігрував виставу одного актора для вухатого глядача. Спочатку почав театрально страждати від даної в дитинстві клятви, потім розмірковувати про те, як десять років чекатиме часу виконання другої клятви і методично вбивати, як годиться вампіру, всіх її залицяльників. Чекаючи заповітного віку, тридцятип'ятиліття. Коли впаде перед нею на коліна, зізнається як чекав і як страждав, зізнається у всіх своїх діяннях і боячись його, але кохаючи вона пробачить за все і стане його вічною супутницею.

Вампір не відчував рівно нічого з усього, про що розмірковував. Це була просто гра, спектакль. Він говорив пишномовно, майже віршами, наче чорний кіт був його співрозмовником. Трохи кланявся і тяжко піднімав очі до похмурого неба.

Кіт ніби запитав: "А якщо не дасть своєї згоди? Якщо вб'є тебе зі злості?”.

— А якщо моя Марія не дасть своєї згоди, то який мені сенс продовжувати існувати в цьому марнославному світі?

Кіт ніби погодився і томно заплющив очі. А Генріх обперся на невеликий, розбухший від дощів столик біля входу, і знову засміявся. Головне не вжитися в цю роль, бо справді буде виглядати як персонаж дешевого фільму для дівчаток.

Він потягнувся до кота, який, надиво, не шипів і не тікав від мерця, і обережно провів рукою по чорному хутру. Генрі завжди любив все м'яке, тепле і пухнасте, а зараз дотик до тварини викликав в нього в дитяче захоплення. Холоду це нове тіло не відчувало зовсім, інша справа тепло. Воно виявилося дуже приємним і відпускати звіра не хотілося.

Не дивлячись на те, що старенька яка жила тут, за дурну вдачу і чорну шерсть, називала його Чорт, від народження він був Мурчиком, проте Марія дала йому ім'я Фауст. І саме воно було написане на невеликому сталевому медальйончику. 

— Фауст? — Перепитав він у кота. — Що ж, докторе, приємно познайомитися. 

Щось було таке в Марі, напевно вона уявляла себе графинею чи аристократкою, бо навіть тваринам, у своєму оточенні, намагалася давати європейські імена з книг, які читає, фільмів, які дивиться, та опер, які слухає. Як би не дратувало це Геру, Генріх захоплювався, тільки тому, що, чуючи це ім'я, теж відчував себе таким собі лордом або лицарем. І як, насправді, сердився, коли її цей розкішний образ Марії та його образ Генріха марнують, називаючи Манькою та Герою.

Він так і розгулював двором до того моменту, як на горизонті з'явилася ранкова зоря. Вона не завдавала дискомфорту, але страх перед сонцем змусив повернутися в будинок, щільно закриваючи штори.

Генріх знову окинув поглядом кімнату. Це місце нагадувало будинок милої старенької, але ніяк не обитель вампіра. Хотілося все переробити, відповідно до театральних смаків Марії, а може своїх… Тепер все це здавалося не сном, не нарко-тріпом і навіть не дешевим серіалом. Тепер це правда була театральна постановка, яка тільки почалася і божевільний автор написав лише зав'язку. Зрозуміти б ще яку роль відведено герою. Він романтичний, загадковий граф або, все-таки, нудний і мовчазний Едвард, а може найстрашніший варіант, чудовисько, звір що до смерті лякає простих людей.

Він стояв над ліжком подруги і розмірковував про те, що буде коли він стане монстром, чи зможе вона зупинити його, чи пересилить.