Ненавиджу

Ненавиджу її сміх чи просто посмішку її, 

Ненавиджу, бо серце б'ється швидше кожен раз. 

Неначе кинули в безодню і вибратися не в силах жоден з нас обох. 

Я мрію сніжними ночами про зустріч, а хотілося б про волю, щастя і багатство українського народу. 

Хотілося б думати про важливіші речі, 

Про війни й смерті, про сонця втечу, 

Про наш прощальний тихий вечір з батьком...

Про те, як болісно всім вам в цей час,

І як боротися в майбутньому прийдеться близьким, мені, тобі й всім нам. 

Як тяжко буде всім цим матерям й каменярям. 

Хоч складно зараз та чого ж вона так мариться мені?

Я в траурі,  чому бачу її в пітьмі?

І навіть з друзями вона ввижається мені в далечині. 

Я сплю і бачу ті часи, де разом йдемо в світлі дні. 

І в натовпі цей погляд легко відшукати,  

І серцю легко нагадати, про почуття і про забуті всі страхи. 

Чому я така ніжна і склянна?

Розбитись легко, а чи склеїтися потім моя душа?

Чи забудеться ця ненависть,  цей біль, цей жаль?

Чи зможу відпустити цю печаль?

І знову ніч, і знову тьма, 

Я раз у раз пишу лише про свої почуття. 

Забудь нарешті і прости,  

Прости собі всі свої гріхи. 

Йдучи в майбутнє я, мабуть, вже не згадаю і лиця. 

Забудуться емоції, всі дні, 

Забудеться і зустріч наша в тяжкі оті часи.

Не згадуй мене й далі,  

Не мрій,  не бач мене в печалі. 

Хочу, щоб знала лиш вона, що всі ці вірші, завжди присвячувала їй я,

Що я на жаль чи то на щастя хотіла, щоб щасливою була. 

Хотіла, проте її душа раділа від думки, що там відсутньою буду (нарешті) я.

І з сходом сонця знову засинаю. 

Прошу, не будь як я,  завжди в о тій страшній печалі. 

Живи щасливо і забудь,  

Забудь про те, що далі тяжкий путь.