...

Батьки пішли дивитись салют, а Михася з собою не взяли. Малий ще та й завтра в школу. Це ніяк їм не заважатиме повернутися напідпитку і голосно сваритися в коридорі.

Хлопчик заліз на підвіконня і намагався, хоч трохи щось угледіти між дерев. Було чутно музику і можна було уявити, що він десь там серед натовпу з солодкою ватою в руках. Михась посміхнувся, наче дійсно відчув її смак.

Два рази блимнула лампочка і світло зникло. Навпомацки він дійшов до дверей і виглянув у вічко. Так робила бабуся і казала, що якщо в будинку напроти світло є, то треба дзвонити в «аварійку». А якщо немає, то треба чекати. Самі собою відчинились двері і хлопчик висунувся в під’їзд. Ніякого світла не було і наче всі тіні зникли одночасно. Ще й пахло чимось металевим і мокрою землею, як після тижня дощів. І капало так само. Спочатку десь далеко, а потім все ближче і ближче по сходам.

Двері з першого разу не вдалось закрити — не піддавався замок. Врешті-решт щось клацнуло і вони зачинились.

Не озираючись Михась побіг назад до підвіконня. З того боку було чутно людей, лунала музика і їздили машини. Світло фар однієї з них освітило кімнату і тінь, що не зникала. Боковим зором хлопчик помітив її. В голові віддавалось болем лише бажання добігти до схованки. Ще декілька кроків і він буде в своєму будиночку з двох ковдр.

Крок. Крапля. Крок. Крапля.

В наступну мить Михась відчуває неймовірну важкість на своїй спині. Він падає і на мить здається, що під цією вагою він провалиться до сусідів, а потім до інших, а там вже підвал з щурами. В той самий час все його тіло стискає, як той гумовий м’яч, і кисню стає все менше. Віє сирістю і вже не уявна вата, а справжня земля заповнює рот хлопчика.

Нічого перед очами не проноситься, окрім яскравих плям.

Одна з них стає все більше і більше, а посеред неї з’являється невдоволене обличчя мами.

—   У ліжку спати, то для тебе велика наука?

—   Ні. Тут щось було. Воно впало на мене. Ви не бачили? А якщо воно ще тут?

В кімнату зайшов батько і виписав потиличника хлопчику.

—   Менше б дурні своєї дивився та в ігри грав, то нічого б не падало. Ти чого двері за нами не закрив? Це ж добре, що ніхто не зайшов. Йди чистити зуби і спати. Без розмов.

—   А впала напевно шуба. Ти вже придумав собі.

Давлячись сльозами Михась стягнув ковдри і пішов до себе.

Каракулева шуба продовжувала висіти на карнизі, як і висіла до того, а хлопець у ванній кімнаті намагався виполоскати пісок, що застряг між зубами.

Це була їх перша зустріч.

Тінь часто зустрічалась в під’їзді, але ніколи себе не проявляла. Могла перескочити з поверху на поверх — не більше.

 Дитячий кошмар перетворився на спогад.

Аж якось, повертаючись разом з дівчиною, він не помітив, як за ними рухається темна пляма. Хлопець підхопив на руки кохану і швидко забіг до квартири. Тільки й встиг почути, як щось гупнуло у двері.

Окрім нього тінь ніхто не помічав і це заспокоювало ненадовго.

Того вечора він їхав до квартири батьків, щоб трохи відволіктися. Вони мали повернутися завтра.

Пакет дзенькнув пляшками, а позаду майнула тінь.

Михайло сидів в своїй колишній кімнаті і дивився на малюнки, що так і не зняли.

Згадував себе маленьким і розумів, що йому нічого собі сказати. Якщо б зараз тут з’явилась його менша копія, то лише б розчарувалась в ньому. Він не став великою людиною. Та й взагалі людиною з великим авансом. Котився, як всі, однією колією.

Горло опекло черговим ковтком.

В дитинстві він не хотів бути таким нудним похмурим дорослим. Але виросло, що виросло.

В двері щось гупнуло декілька разів. Михайло лише криво всміхнувся і подивився на один з малюнків, що відрізнявся своїми фарбами. Чому батьки тоді не звернули увагу, як життєрадісні картинки перетворились в брудну мішанину?

Підвівшись він здер його і зім’явши закинув під ліжко, де вже лежало декілька порожніх пляшок.

Знову щось загуркотіло.

Вічко знову нічого не показало.

Михайло набравши повні легені повітря відчинив двері і повернувшись спиною пішов до знайомого підвіконня.

—   Заходь. Сьогодні нам ніхто не заважатиме.