Розділ 7

Теодор з тривогою поглядав на Лілю. Вона все ще виглядала виснаженою, але вже не такою блідою, як була - до напівпрозорості. Щойно ж відвертався - уява знову малювала її мертвою. Він міцніше стис руку дружини й змусив себе зосередитися на базіканні батька і його свити. 

_ …якось так, - голосок пана Івана тремтів, і сам він, здавалося, теж підколихується. - Тіло моє стане порохом, а вони існуватимуть. Мої скульптури - мій слід на цій землі, моє продовження. Я…

_ Та ж вони теж можуть стати порохом, - зареготав дебелий дядько у гарно скроєному дорогому костюмі. - Ще й раніше за вас. Треба тільки кувалда.

Більшість “придворних” усміхнулася. Батько залишався серйозним. Увесь вечір він калатав у келиху свій заспокійливий відвар, замаскований під вино. Після інциденту на скачках цмулив ту бовтанку мало не щохвилини.

_ А я люблю мистецтво, - протягнув, зробивши черговий ковток. - Особливо всякі метафори…

Очі старого вчепилися в Лілю. На губах заграла дивна посмішка.

Тео напружився. “Почалося. Треба просто пережити”, - заспокоював себе. 

_ Хороша кобилиця має бути не просто з перспективним родоводом, а у відмінній формі, - відкинувся батько на спинку свого крісла з виразом досвідченого фахівця. - Здорова, міцна, красива. Така дасть достойне потомство. Від худої, нещасної, кволої самі лише збитки. Дітей хворих дасть, ще й сама, гляди, загнеться.

Хтось вступив із мерзотником у дискусію, але Теодор уже не чув - його серце наче мігрувало у вуха, калатало як одуріле. Підскочити до старого блазня та запхати щойно сказані слова назад у його пельку - було одне бажання. Він смикнувся, щоб підвестися. Але Лілін дотик його зупинив: вона підсунулася так, щоб між ними не лишалося простору. Подивитися у вічі дружині Теодор не зміг. Нахилився вперед й обіперся ліктями об коліна. Глянув на батька: на обличчі того сяяла переможна усмішка.

Теодор уявив, як душить старого. І, схоже, надто захопився, бо й не усвідомив, як уже стояв на ногах. Ліля дивилася на нього зі страхом, решта - хто спантеличено, хто з очікуванням. 

_ Набридли ваші посиденьки, - ляпнув перше, що спало на думку, Тео. - Суцільна нудьга…

З удаваним спокоєм він попрямував на вихід із тераси до саду. Проходячи повз офіціанта, забрав у того пляшку вина й на ходу зробив ковток - просто з горла.