Розділ 4

Нічого Марту Золотковську так не заспокоювало, як базар. Життя тут клекотіло, наче гірська річка, але лиш її рішенням було - ступати в цей потік чи ні. Марта бродила рядами, роздивлялася, дещо з пропонованого пробувала, втягнути себе в розмову не дозволяла. Купила тільки засіб від гусені для своєї оранжереї та продовжила спокійно гуляти, насолоджуючись базарним гамором.

_ Пані Марто, пані Ма…!

“Та що ти, в дідька, скажеш, - вилаялася подумки. - І тут уже спокою немає”.

Вона вдавала, що не чує. Але люди почали вирячатися, тому зупинилася - глянула: “Тьфу ти! А цей пройдисвіт що тут робить?”. 

Хекаючи, ніби старий пес у спеку, ледь не впавши через жіночку, котра вирішила, що вона - цариця Савська, а базар - її володіння, до Марти прямував втілювач чергового батькового проєкту - скульптор пан Іван. 

_ Чого ви оце галасуєте?! - насупилася.

На лиці його зажевріла ніякова усмішка.

_ Упізнав вас. Додому разом хотів повернутися.

“Довіку з нами жити надумав, чи що?! - обурилася про себе. - Додому, каже”. 

_ Я ще справи маю, - буркнула та зрушила з місця, не чекаючи відповіді.

_ Я не заваджу, клянусь, - ув’язався. - Мені, знаєте, трудно весь час узаперті. Мусив вийти. А тут… мене цей шум наче паралізував, пані Марто. Я наче враз розівчився мислити, наче в моїй голові вони, - вказав він руками довкола себе. 

Марта скоса на нього поглядала.

_ Ви ті скульптури свої вже закінчили? У батька тиск може піднятися, якщо не встигнете.

_ Майже-майже! До ідеалу рівно скілечки, - показав на ледь відрослу частину нігтя. - Десь кутик ока підточити, десь колінце, десь пасемце. 

Марта закотила очі: “Пасемце, колінце - невже не можна по-людські говорити?!”.

_ Знаєте, мармур, він як жива матерія, направду, - продовжив той. - Я часом прикладаю до нього вухо і ЧУЮ. Навіть, буває, окремі слова. Ви розумієте?

Марта щиро сподівалася, що цей чоловік просто вигадує. Ну не можна ж бути аж таким химерним!

_ Марто! Марто! - знову щось заволало. 

Скульптор завмер наче хтось натиснув на ньому кнопку “вимкнути”. Змушена була зупинитися й Марта. Глянула в бік того лементу: ломився до них крізь натовп, наче вепр поміж ліщин, ніхто інший, як Назар Терещук. 

_ Ти чого не прийшла, га? Батьки весь день чекали. Тато “Опеля” в кредит узяв, шоб твій чорт старий з нас знову не сміявся. Я дзвонив тобі, тисячу разів дзвонив!

Ураз очі його “нащупали” пана Івана. Дивився на нещасного наче готовий був на нього напасти. Скульптор під цим поглядом став блідий як борошно першого сорту, і, схоже, узагалі не дихав. 

_ Ти чого це з цим лазиш?! - поставив Назар руки в боки.  

Мартине обличчя охопило жаром. Чомусь згадалася їй Рита. 

 _ Бо хочу, - заявила тихіше, ніж хотіла би. 

Тоді вхопила за лікоть митця та потягла до прилавків зі свіжим м’ясом. Назара, попри те, що вродився дебелим хлопом, крутило від запаху свіжини. Тож була надія, що відчепиться. Але він просто стиснув носа пальцями та поплівся слідом. 

_ Це не ти хочеш, - пробубонів. - Це твій батечко мізки тобі промив! Усе робиш як він скаже. Упир триклятий. Хах… Того ж він і турнув мене з конюшень. Тепер ясно чого! Йому краще цей придуркуватий, - вказав рукою на пана Івана, - ніж я.

У Марти аж вуха запекло від злості. 

_ Ану шуруй звідси! - процідила, глянувши йому просто в очі. - І не підходь до мене більше ніколи! Диви який. Ходімте, пане Іване, додому. Розкажете мені про той свій мармур.

_ Я так цього не залишу, Марто! - горлопенив їй у спину Назар. - Я поставлю твого батька на місце! Раз і назавжди поставлю. 

Марта швидко крокувала геть із базару. Була наче у вакуумній кульці, яка не пропускала жодних звуків, крім її власних тривожних думок. Пройшла вона одну вуличку, другу. Дісталася церкви. Аж раптом як гепнеться щось на землю перед самим її носом. Марта зиркнула вниз: чорний птах, справжній мертвий крук. Серце її загатило з такою силою, що, здавалося, от-от проб’є грудну клітку. Саме ж тіло наче, навпаки, втратило всі сили. Вона просто стояла й дивилася на маленький пернатий трупик. 

_ Ой, лишенько, - підійшов скульптор. - Який недобрий знак…